Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

на кілька секунд. — Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тільки схожа на правду, але не правда…

Коваль хотів зауважити, що він про це здогадувався, але стримався.

— Розповідь буде довгою. Майте на увазі, ви перша і єдина людина, якій я все розповім. Не криючись… Як на сповіді. — Адамадзе гірко посміхнувся. — Ніколи не подумав би, що доведеться сповідатися не пастирю, а полковникові радянської міліції! Несповідимі шляхи твої, господи!.. То з чого почати? — припинивши свої ламентації, замислився старий грузин. — Почнемо, мабуть, з Канади… Ні, краще з Апостолова. Я тоді збрехав вам. Знав я Павла Амвросійовича Апостолова, знав! Більше того, залицявся до його дочки Клави і збирався після випуску з училища одружитися. Жив я тоді у Харкові, вчився у юнкерському… Але почалася революція. Я достроково одержав чин підпоручика-артилеркста і став воювати проти більшовиків. Потім страшна голодна еміграція: Константинополь, Бельгія, Конго і нарешті — Канада. Там я зустрів людину на прізвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свій час він гримів на Україні.

— Чув, чув, — посміхнувся полковник.

Адамадзе здивовано витріщився.

— Чув, чув, — повторив Коваль. — Розповідайте далі, Антоне Нодаровичу.

— І про Апостолова знаєте, і про Гущака! — пробурмотів грузин. — Дивовижно. Виходить, я вам не відкрию якоїсь таємниці, якщо скажу, що повернувся в Європу і записався у німецьку армію, щоб потрапити сюди і знайти скарб Апостолова… Мені про історію банку розповів сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, він нізащо не хотів точко назвати місце сховки, бо й сам збирався повернутися і розкопати.

— Він таки повернувся, — сказав Коваль. — І загинув по дорозі до сховки тут, під Києвом, на станції Лісовій.

Адамадзе знову здивувався.

— Виходить, у нього були дві сховки?

— Андрій Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невістка і онук… І спочатку, очевидно, поїхав перевірити ближчу, в якій були паперові гроші, векселі і фальшиві діаманти — стрази. На той час її уже випадково виявили будівельники.

Коваль на щирість відповідав щирістю.

— Он як! — похитав головою Адамадзе. — Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в піраміді влаштовували два поховання — одна камера справжня, з тілом і коштовностями царя, а друга фальшива, яка відводила грабіжників.

— Найчастіше злодії розкривали обидві, — зауважив Коваль.

— Так і в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербівці під Харковом.

Адамадзе докладно розповів про свою епопею в окупованому Києві, про кафе «Едельвейс», Люцію і гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова від знищення есесівцями.

— Ми довго морочилися із старим, — згадував Адамадзе, — але нічого витягти з нього не могли. Та коли він якось пробурмотів «Вербівка» і я зв'язав це з так само випадково зроненим «Вербівка» Гущаком у Канаді, то припустив, що треба шукати село або хутір із такою назвою…

— А де міг Раух переховати знайдені ним і вами цінності? — спитав Коваль. — Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?

— Де? Оце головне питання… Ні у службовому кабінеті в гестапо, ні в своєму особнячку він не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхніми законами, мав би знайдене відразу передати державі. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий підвал в гестапо, де допитували, тільки вже не господарем… Не забувайте, що він і мене боявся. Не будучи до кінця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству… Як не крути, а за елементарною логікою, мав би сховати у такому місці, де не шукали б і яке міг би легко контролювати.

— Так, так… — погоджувався Коваль, чекаючи дальших міркувань Адамадзе і вже здогадуючись, куди той веде. — Маєте рацію, Антоне Нодаровичу… Та чи була в нього така сховка у чужому, окупованому місті?

— Гадаю, була. Ймовірно, у коханки, Люції.

— Тобто Людмили Гальчинської?

— Так.

Запала пауза. Кожний із співбесідників обмірковував почуте.

— Ото я й хотів вночі перевірити її квартиру. Та не встиг. Ви перешкодили.

— Так, так… — мимоволі погладив Коваль свою голову, хоч гулі на ній уже не було.

— Втім, якби й знайшов, діло пусте! Тепер я знаю, що нема в мене часу багатіти. Нащо тепер мені все… — сумно закінчив Адамадзе. Після нової паузи у розмові він раптом спитав:

— Уже знайшли, хто її вбив?

— Нібито.

— Шкода, — блиснув очима грузин.

Полковник не зрозумів старого.

— Це збирався зробити я! — жорстко мовив Адамадзе. — Після визволення Києва вона вмить перекинулася до нової влади і навела на мене енкаведистів. Ми зустрілися з нею на площі Калініна, де стратили гестапівців, і це стерво упізнало мене. Через кілька днів я вже стояв перед судом… Десять років! Тепер — як десять днів… а тоді! Я рвався з таборів, щоб знайти і забрати у неї коштовності, утікав, набрав ще десятку… Вона й гауптштурмфюрера, певно, виказала… Він, можливо, затримався у Києві за наказом начальства, замітав сліди. Проте не виключено, що головним для нього було забрати у Люції, якщо ховав у неї, ці мільйони. І не встиг. Упіймався, хоч був дуже обережний. Як кажуть, жадність фраєра згубила! Втім, — сумно додав старий, — і мене так само… Якщо не секрет, хто її вбив?

— Заарештовано одного чоловіка, але суду ще не було.

— Обшук у неї робили? — пожвавився Адамадзе.

— Звичайно.

— І знайшли коштовності?

— Кілька дрібничок. Обручки, сережки. За них її і вбили.

— Кілька дрібничок? — недовірливо перепитав старий грузин. — Там має бути велика залізна коробка, повна коштовностей, а не якісь сережки… Цілком можливо, це в неї з іншого джерела, коли вже міліція коробки не знайшла, — розчаровано мовив Адамадзе. — Гауптштурмфюрер грабував де тільки міг — багатих євреїв, крамниці. А можливо, — міркував далі вголос старий, — Раух подарував