Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

«Вікторіє Германівно! Мені треба терміново поговорити з вами у дуже важливій справі. Ввечері я чекатиму вас у себе в готелі. Мірзо».

Він просунув записку в проріз. Подивився навсібіч. Вулиця була порожня. Однак у Каїрова виникло відчуття, що хтось спостерігає за ним. Дорога, як і вчора увечері, вигиналась по краю обрива круто. Там, де виступала вперед схожа на півострів гора, починалася інша вулиця, одна з центральних. І до неї був іще один шлях, короткий, низом.

Для цього вузьким провулком треба було дійти до річки. Нижня дорога була пряма, як лінійка. Це добре проглядалося з того місця, де стояв Каїров.

Дощ міг знову ринути щохвилини. Поміркувавши, Каїров вирішив скоротити дорогу. Провулок, весь у камінні і бруківці, був схожий на широку трубу, обабіч затиснуту чагарями й деревами, верхівки яких часто змикалися, затуляли небо. Вода стікала вниз вузьким каламутним струмком, і Каїров весь час дивився під ноги, боячись посковзнутися. І все-таки черевик ковзнув по сірій бруківці, що своїм виглядом і розмірами дозволяла розраховувати на її стійкість. Каїров утратив рівновагу і, падаючи, вхопився за віття ліщини. Цієї миті щось просвистіло в нього над головою. Лежачи на боці, він побачив, як із стовбура кремезного дуба, що ріс метрів за два нижче по провулку, стирчить ніж, здригаючись, наче залізнична рейка, по якій щойно пройшов поїзд.

Каїров різко обернувся. Побачив угорі на дорозі силует людини, що промайнула зі швидкістю спалаху.

Підвівшись, Каїров витягнув із дерева ніж, попередньо обмотавши його ручку носовою хусточкою. Держак був зі старої кістки. З кожного боку по чотири мідних клепки ромбоподібної форми.

Каїров глянув на годинник. Стрілки показували 6 годин 11 хвилин.

Угорі провулка з'явилися дві жінки. Перша несла порожню плетену корзинку. Коли вони порівнялися з ним, Каїров запитай, чи по бачили вони чоловіка в темному. Вони заперечливо похитали головою. Каїров пішов угору.

Вулиця так само була порожня. Але в глибині двору навпроти грали діти. Вони грали у схованки. Тонкий, трохи плаксивий голос хлопчика вигукував: «Раз, два, три, чотири, п'ять! Я іду шукать!»

Каїров повернувся до хвіртки будинку Шатрових. Як і кілька хвилин тому, вона була зачинена. Ставши на носки, Каїров перекинув руку через хвіртку, намацав кришку поштової скриньки. Відкрив її. Обнишпорив скриньку пальцями. Записки там не було.

… Дощ знову ринув з силою лавини. Але Каїров уже встиг дістатися до шашличної «Роздоріжжя». Там він випив склянку вина, яке носило гучну назву «Сан-Ремо». Переговорив про щось із господарем. Той знайшов йому візника. Й Каїров поїхав у готель.

Коли він проходив через хол, зустрів біля сходів Сменіна. В руках у того були валіза й портфель. Сменін багатозначно сказав:

— Прощавайте. Та нехай не покине вас удача.

— Спасибі, — подякував Каїров.

Він прийшов у свою кімнату. Ввімкнувши електрику, зрозумів, що за його відсутності хтось тут побував. Прибиральниця? Навряд. Вона приходила вранці, коли Каїров снідав у буфеті.

Машина гула рівно. Вікторія без напруги тримала темне, що давно втратило блиск, кермо. Інколи оберталася на якусь мить до Каїрова, невизначено посміхалася.

Сірий світанок клаптями туману піднімався з ущелин, заслонюючись од дороги кущами й віттям, ще глянцево чорними, без півтонів, якими були щедро позначені хмари, вигнані на синьо-голубе пасовисько. Неквапно і байдуже вони поскубували вершину гори, світлу й трохи позолочену, схожу на спілу розламану диню.

Між ущелиною і дорогою по схилу, окутаному в м'яку тінь, високими фундаментами ступали вгору будиночки під гострими дранковими крівлямн, заклично заливався пастуший ріжок, ремиґали воли.

— Часом мені хочеться покинути все, — сказала Вікторія, — втекти в гори. Стати дружиною пастуха. Й жити до ста двадцяти років.

— Чи не забагато?

— У горах живуть довго.

— Що ж заважає здійснити цю голубу мрію?

— Різне. — Вікторія прикрила вії, гальмуючи, бо з-за каштана, що ріс на крутому повороті дороги, що збігала вниз, з'явився віз з дровами, який повільно тягли двоє коней. — В тому числі й такі товариші, як ти.

— Дивна відповідь…

Вікторія кивнула. Без смутку, без посмішки. Цілком спокійно визнавала дивність відповіді.

Вона вломилася в номер, тільки-но почало займатися на світ. Енергійна, ділова. Дивилася на заспане обличчя Каїрова й не могла приховати посмішки.

— Вибач, Мірзо, але твою записку я знайшла тільки вранці. Батько поклав її на мій письмовий стіл. А я повернулася вчора втомлена як чорт. І зразу впала в ліжко… Одягайсь, я зачекаю тебе в холі. Їдьмо.

— Розумію, розумію, — нудотно повторював він, дещо ошелешений наполегливістю і стрімкістю. Все-таки здогадався спитати: — Куди їдьмо?

— Яка різниця! — безпечно відповіла вона. — Потім дізнаєшся.

… Дорога піднімалася вгору густими петлями, дуже гарними здалеку. Скеляста стіна, що простягалася далеко праворуч, раптом почала зменшуватися.

— Дивись уважно, — сказала Вікторія. — Ми в'їжджаємо на перевал. За хвилину, Мірзо, побачиш море.

Воно плигнуло знизу. Зависло, як повітряна куля. Величезна. Сіро-зеленувата. Здавалось, її можна дістати, простягнувши руку.

Лінія берега не проглядалась. Її прикривали покатисті вершини гір, що бурими східцями спускалися до моря. Білі рисочки кораблів були розкидані, як полиски. Над трьома з них кучерявилися неширокі чорні пасемка диму.

— Зупини машину, — попросив Каїров.

Вона виконала його прохання, повернулася, притулившись плечем до жовтої шкіри сидіння. Він узяв у долоні її обличчя і міцно поцілував у вуста.

— Божевільний! — тихо здивувалася вона.

Він кивнув. Вона сказала:

— Я прощаю тебе. Схоже, ти ніколи раніше не бачив моря.

— З такої висоти — так.

— Тоді все зрозуміло. — Вона зняла гальмо. Дорога повільно поповзла назустріч. Погана, що ніколи не бачила асфальту, дорога.