Наталія Володимирівна Сняданко - Комашина тарзанка

штиль, а потім раптом дощ і шторм, вранці прозора, тепла і лагідна вода, а по обіді – брудна, мулиста і холодна, якась жалюгідна імітація рослинності, що покірно вигорає ще у травні. Його морські й озерні спогади об’єднував, мирив між собою наскрізний запах дорожньої пилюки, який ще довго після повернення додому зберігала засмагла шкіра і через який йому в непровітрених і захаращених помешканнях завжди чомусь згадувалася виснажлива подорож до води. Від запаху пилюки у нього завжди починала боліти голова і чомусь живіт.

Маркіян пам’ятав також, що на Пісочному, куди вони їздили з батьками, йому сподобалося більше, ніж на Свитязі, куди вони теж їздили. Але тепер у нього навіть думки не виникало, що можна було б відпочивати на котрійсь із цих обдертих совкових баз із п’ятиразовим макаронно-маргаринним харчуванням. Це все було для цивільних, а він давно не уявляв собі відпочинку без ґумаків, сокири і казанка.

Йому пригадувалася дорога до Шацька, із праслов’янськими назвами сіл і містечок, усі ці Любомлі, Піщі, Краті, і навіть знайоме Радехів, яке тут, мабуть, має наголос на першому складі і цим відрізняється від омонімічного містечка під Сокалем. Він пригадав собі навіть рік заснування 1327, і здається, це був таки Любомль, уже недалеко від Шацька, із такими дивними, несхожими на поширені у галицьких селах будиночками, цегляними, добротними, часто пофарбованими у традиційні тут синьо-жовті кольори, із несподіваними дерев’яними прибудовами, схожими на корму пенсіонованого річкового судна. Автобус провозив його повз «Кафе № 3», і Маркіян подумав собі, що так могла б називатися популярна рок-група.

Одного ранку, це було напередодні Купала, Маркіян прокинувся і раптом згадав, що озеро називалося Соминець.

Обговорення ідеї і навіть її майбутньої реалізації ставали все інтенсивнішими. Важливо було придумати щось абсолютно оригінальне, вразити всіх і назавжди закріпити за собою репутацію непересічних і талановитих. Про це, ясна річ, не говорилося так прямо, адже попри те, що вони лише почали здобувати вищу освіту, вже встигли довідатися, що нових ідей давно не існує, можна хіба що вміло пригадувати давно забуте, акуратно присвоюючи собі його авторство.

Ідея, над обговоренням якої вони тепер так плідно працювали, виникла у них уже давно, ще на початку їхньої дружби, коли вони вперше у великій таємниці показали одне одному свої вірші, які трохи різнилися з формального боку, але тематично і навіть на рівні образів були разюче схожими. Із них потужним струменем била мрійливість, неприхована туга за справжнім коханням і прихована за коханням бодай яким-небудь, лилися ріки дощу і кави серед затишних вуличок старого міста. Площі, фронтони, парасолі, філіжанки, нечіткі силуети і невисловлені почуття. Поки кожна з них потай вписувала римовані рядки про це до власного зошита і нікому не показувала, все це здавалося геніальним. Але коли обмін написаним відбувся і було з жахом виявлено разючу схожість і повну безнадійність написаного у всіх їхніх зошитах, з’явилися тривожні сумніви у власній обдарованості. А слідом за цим прийшло рятівне рішення змінити традиційну концепцію літератури. Адже будь-яке справді яскраве явище повинно заперечувати все, що до тієї пори вважалося каноном.

– Абстрактне мистецтво традиціоналісти теж спершу вважали мазаниною, – натхненно проповідувала Маркіяна. – А у радянські часи офіційно визнаною була лише справжня соцреалістична графоманія. Тому поняття того, що є літературою, а що нею не є, – це лише справа приватного переконання кожного. Ми можемо прийняти для себе розширене розуміння літератури, і таким чином літературну вартість матиме будь-яке написане речення, важливим є не так сприйняття цього речення оточенням, як поштовх, що привів до написання, тобто наявність натхнення. Якщо той, хто писав, був охоплений поривом натхнення, творчість його справжня, у ній закладені справжні людські почуття, і ці почуття завжди можна проінтерпретувати і відчути уважному читачеві. Усяка інша творчість оголошується нами несправжньою. Це буде бомба, – завершила Маркіяна свою промову.

І всі погодилися з нею, що це справді буде нечувана досі в літературі, принаймні в українській, революція і довкола їхньої теорії десятиліттями сперечатимуться літературознавці, а згодом історики ідеї, їхні твори увійдуть до шкільної програми і канону української літератури кінця ХХ століття, вони стануть відомими. Момент цього прозріння, як це часто буває з такого типу прозріннями, припав на глибоку ніч, і від цього ейфорія від власної геніальності стала ще більшою. Вони ще довго мріяли, уявляючи себе майбутніми гуру від поділу літератури на справжню і несправжню за тільки їм відомими, хоча до кінця і не визначеними та не усвідомленими, а можливо, і неіснуючими в площинах логіки, а лише інтуїції, критеріями. І критерії ці, попри всю невизначеність, людство змушене буде визнати і прийняти як єдино правильні.

Тепер потрібно було дати назву угрупованню, здатному генерувати такі потужні ідеї. Вирішили скласти в абревіатуру перші літери власних імен, не переймаючись банальністю такого ходу.

Маркіяна

Анна

Ляна і

Яніна разом викликали дещо інфантильні асоціації, і тоді вирішили додати до гурту ще Маркіяна, хоча він і опирався, поки за його переконання не взялася Анна. Тепер назва їхнього угруповання звучала МАМЛЯ. Хоча і трохи опецькувато, зате оригінально. Вони були задоволені собою.

Для початку вирішили написати п’єсу, точніше перформанс із синкретичним поєднанням різних видів мистецтва. Текстову основу складатимуть їхні вірші, покладені на музику і зіграні Маркіяном. П’єса, а точніше перформанс, називатиметься «Три етюди зі смутком», гарно, скромно і, головне, оригінально, як чомусь їм тоді здавалося. Основною темою стане нещасливе кохання, бо такою була основна тема їхніх віршів. Відібрати вірші, які звучатимуть зі сцени, було нескладно, з цим вони впоралися за один вечір. Гірше було придумати, як пов’язати ці вірші між собою тематично.

Трохи промучившись над цим завданням, вирішили відкласти його на потім і для початку написати музику до відібраних віршів, що доручили Маркіянові.

Йому, ясна річ, найпродуктивніше працювалося із текстами Анни, і вже за кілька днів він написав шість пісень, що складалися у досить виразний цикл під умовною назвою «Мрії про нього».

Вірші Маркіяни та Яніни важче лягали на музику, а найбільше Маркіян мучився із поезіями Ляни, яка багато експериментувала з формою. Настільки багато, що, як зізнався комусь із них потай Маркіян, він не завжди здатен роздивитися у цій формі зерно змісту. Одного разу він навіть написав пародію на вірш:

твої чорниці бачили горіх ми йшли за ними босоногим полем і це не ти це твій болючий сполох твої чорниці бачили горіх,

і так далі ще чотирнадцять куплетів, усе, ясна річ, з малої букви і без розділових знаків, аби не виникали