Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

Бо справжнього Ольжиного хреста вкрали латиняни із нашої Софії, коли Ягайло в римську віру перейшов. І вивезли його прокляті зайди до Любліна! У каплиці домініканців він був. Одні купці мені… ну, не мені, а при мені розповідали!» Німець підняв пальця: «У вас його, може, й украли. Та до нас він дарунком перейшов. Нашим послам його сам Ягайло подарував!»

Я подумав, дивлячись на той хрест святий: «Та до якого часу нашим добром чужинці один одного віншуватимуть?!»

Далі він відкрив скриню. Маленька скриня. Вишневим оксамитом із середини оббита. А в ній чотири королівських вінці. Один золотий, дуже старої роботи. Німець каже: «Корона від Папи Інокентія угорському принцу Андрію. На ваші землі! Робили римські майстри. Золото угорське. Ще й, видно, більше золота сплатили Папі за освячення корони». — «Звідки вона у вас?» — «Лядський король Казимир подарував нашим лицарям у плату за війну на Волині проти Литви. Волинь нашу Гданська комтура не відбила у Литви, а от корону придбала! На ваші, рутенські, землі. Весь світ про вас, боговідступників, забув. Але ми, браття-хрестоносці, не забули!»

Він ще показав мені вінець гранчастий. Срібний, золочений. Пояснив, що, без сумніву, цей вінець теж із Русі. Бо такий самісінький вінець Казимир Великий подарував полоцькому костьолу. А ченці-домініканці його розрубали й вирівняли. Та й прикрасили свій напрестольний хрест по поперечині. Такий вінець з чотирма хрестами-лілеями на боках був, сказав німець, у київського князя Ізяслава. Бо Папа Римський освятив корону й надіслав до Києва. А по смерті Ізяслава його корону вірні латинському хресту люди повернули до Рима. А пізніше Папа віддав її ордену… Найгіршого золота, я це зразу зрозумів, була найпишніша корона. Цю робили орденські золотарі для перевертня Вітовта. Та, поки Папа освятив її, вовкулака Вітовт уже перекинувся!.. І ще одна корона для зайди!.. А четверта корона київського князя Ярополка. Цього князя київського у Римі коронував Папа Григорій XII… Отож, брате, порахуємо все, що я бачив. Два наші князі були вінчані й на королівство. Два наші киянини — Ізяслав і Ярополк — були ко-ро-ля-ми землі Київської. Тямиш? Двоє загарбників мали дістати корони на наші, руські, землі. І ще я бачив один вінець для королівни. Нашої королівни. Тільки ж хто вона була, володарка того вінця? Жінка Ярополка? Жінка Ізяслава? Чи, може, жінка Данила Романовича? А от поки що корону князя Данила ніхто не загарбав. Казали, що її переховують правовірні отці чи то в Холмі, чи то в Перемишлі, а чи, може, й у Любліні. А меч Данилів ляхи таки загарбали. Він у них на Вавелі в Кракові. І берло королівське його сина Лева там. Німці казали: Казимир Великий вперше найкоштовніші речі та знамениті клейноди галицькі всі вивіз до Кракова. Правда, й після нього тягли з Русі. Тягнуть і тягтимуть! Поки ми не пос-та-ви-мо свого справжнього київського короля!!!

— Тю на тебе, брате! Схаменись! — кажу йому. — Ти ні вина не пив, ні браги не куштував, ані медом не налився! — І сміюся. — Бо всім відомо — немає у нас князів щирої київської крові. Якщо хто є княжої крові — все чужинці. Ха-ха! Навіть один вірменський володар-мелік сидить на Подолі. Нічого не робить, а всі вірмени за честь вважають годувати і вдягати його.

Брат мій замовк, затих, як я почав сміятись. Я подивився йому в очі. І теж замовк. У нього очі стали білі. Він прошелестів до мене:

— Ти що — не хочеш, щоб у нас була своя, київська, грецької віри, королівська влада?! Га?!! — Упух у мене гострим зором і сичить, мов змія.

— Та хто б цього, брате, не хотів?.. Була колись у нас своя влада. А як завалили косоокі наш стольний град, то вона відтоді ніколи…

— А хоча б князь Федір? Га?!

— Ні, Лавре! Федір був лялькою татарською…

— Якби Федір був лялькою — хіба б татарове подарували йому смарагд?!

— Брате Лавре, — кажу я так лагідно, але твердо. — Ти знаєшся на тих всяких коштовних речах та їхніх таємницях, про які ніхто й гадки не має. Але я теж щось тямлю. Справжні сильники щирої крові є лише в Московії та Твері… Якщо ти, брате, не знаєш, то я тобі скажу, щоб ти знав: я там у монастирях був і їхні родоводи переписував. Моє письмо й руку і московити, і їхні вороги тверяни хвалили… Що ж до князя Федора, то його татари стали підпирати, як Ольгерд почав на руські землі лізти. І не тільки той індійський смарагд…

— У Індії смарагдів немає, — перебиває мене брат мій Лавр.

— Ну, так казали…

— Неосвічені люди. Смарагди є лише в землі Єгипетській. Це ствердив чорний сарацин із Толедо. А з ним про каміння приходили радитись навіть юдеї-золотарі.

— Ну, добре, скажімо так: єгипетський смарагд на плащаницю подарували… І кінноту на підмогу слали… Та й він почав до киян підлещуватись. Той самий смарагд єгипетський, як ти кажеш, він віддав до Пирогощі на оздобу плащаниці. Якби просто хотів церкві зробити, то поніс би на Гору, до Святої Софії або Михайлівського. А так, бач, не до княжої, не до метрополичої церкви, а на Поділ подарував. Учти збирав, дарунки голоті дарував. Сулив хлопам, путним боярам зменшення «дякла» або й повне скасування. Обіцяв тільки кошення сіна та рихтування городень у замках. Я своїми очима бачив записи про Федорові «благодіяння», коли в скрипторїї скрині підновляв… Але люди-кияни йому віри не йняли, бо він прогавив своє щастя. Тоді, як знялося ворохобництво в Орді, ще до Мамая, не міг чи не схотів підняти киян проти Орди? Можна було так трусонути, що вони дорогу навіки б забули у наш край!.. Їх навіть