Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Затям: помста – не вода, нею не нап’єшся. Смак її набагато сильніший, немов у вина настояного. І пити її треба вміру, щоб у голові не закрутилося.

Левченко тримав свого коня із натягненими вудилами, Залізняків же огир басував під ним та все махав головою. Максим поплескав його по шиї, заспокоїв.

– Не для помсти ми встали, брате.

– Я знаю. Хочете відновити козацьку державу, як було за Палія.

– А ти ж хіба того не хочеш? – запитав Залізняк.

Левченко добре подумав перед тим, ніж дати відповідь.

– Спочатку треба розібратися з панами… Усі ті, хто збиткувався над людьми, мусять за це заплатити. Кожен має отримати по заслугах. А як буде правда – буде і воля.

Це були мудрі, зважені слова, котрі склали на Залізняка добре враження.

– Що ж, бачу, ти хлопець тямущий: не фанатик, не зарізяка… Думаю, можна тобі довірити. Повертайся до своєї сотні. Казали хлопці: розвідником хочеш бути? Добре. Рушайте зараз у бік Канева. Кажуть, пани туди вирішили перекинути частини кварцяного війська. Роздивіться все добре, тільки даремно у бій не вступай: мусимо грамотно підійти до нашої справи, аби менше людей втратити. І сам бережися – нам такі орли ой як потрібні.

Левченко кивнув головою:

– Добре, батьку.

Пустивши поводи, Левченко раптом рвучко розвернув свого коня і щодуху помчав назад до Жаботина.

Люди, почувши про похід гайдамаків, кидали все і приєднувалися до повстання. Скоро колії захопили Смілу, Черкаси, Мліїв. Зробити це вдалося без бою: пани і так самі повтікали. По селах та містах лунав наказ отамана Залізняка: «Повсюди розбивайте гарнізони військові, беріть у руки зброю та записуйтесь до війська. У звільненому краї розділяйте між собою панське майно, землю, бо ви тепер вільні козаки, господарі землі своєї. Всюди встановлюйте козацькі порядки. Панів та орендарів, ворогів наших, переслідуйте і знищуйте повсюди. Проте не всі поляки-католики та євреї наші вороги – воздавайте кожному за діяння його, а благочесних не займайте, ані добра їхнього – а лише беріть з них плату на військові потреби. Ворогами найбільшими є деякі православні, що знущалися, дурили та обдирали своїх братів. З таких по три шкури деріть і гріха не бійтеся!»

За військом усюди йшли бандуристи, розповідаючи людям про останні події, закликали до боротьби. Усюди по Україні залунав гайдамацький клич: «Гине шляхта!».

Полкові Семена Неживого доручили найважче завдання: вони мусили знищити цілий полк жовнірів – добре озброєний, під проводом досвідченого полковника. Неживий розумів, що повстання почалося для них досить вдало: спочатку вдалося розгромити чималий загін шляхти, захопити кілька важливих міст, знищуючи гарнізони та замки, а також перетягнути на свій бік частину міліції – Жаботинську сотню. Це вже чимало. Та найважливіше попереду – треба розгромити регулярне військо і то найшвидше. Інакше повстанцям туго прийдеться.

Поповнивши свої лави загоном Левченка, Неживий рушив на північ. До Канева дорога неблизька, а встигнути треба було завчасу, доки ляхи біди не зачули.

А пан полковник і справді поки що нічого не знав. Доходили якісь чутки, ніби Воронович грабує люд, ніби люди починають виступати, проте ці чутки не дуже хвилювали пана полковника: буря на морі стихає – і народ притихне. От друга справа – Канів. До полковника пригнав учора канівський губернатор на змиленому коні, ледве відсапався. У місті вибухнув бунт. Хлопи повстали, розгромили замок, побили жовнірів та визволили з тюрми гайдамаків, які там чекали своєї кари. Це вже були не жарти – таку пожежу треба було гасити і то кров’ю. Полк тут же виступив у похід.

Неживий встиг ще до приходу жовнірів. Він поставив свій кінний полк у лісі недалеко, а сам послав до канівців посланця, щоб трималися міцно, а він їм допоможе. Міщани зраділи. Вони, озброївшись, вийшли за місто, щоб зустріти там жовнірів та не допустити їх до своїх хат.

Жовніри саме пройшли повз той лісок, де ховався Неживий, і попрямували до міста. Вони здалеку бачили бунтарів, стали, вишикувалися навпроти.

– Зараз почнеться, – мовив Неживий, що дивився з горба за розвитком подій.

– Чого стоїмо? – незадоволено запитав Федір Моторний.

– Бо не можна нападати кіннотою без підтримки піших сотень, – пояснив Гаранджа побратимові.

– Так і будемо сидіти тут?

– Ні. Нехай тільки пани кинуться в атаку та порушать свій стрій. Тоді й наш час прийде.

Раптом Левченко широко посміхнувся.

– Швидше б, а то мені аж руки сверблять. Добре, що панів так багато, – робота буде.

Товариші з острахом подивилися на Івана: із тим щось в останні дні коїлося не те. Він постійно тримався окремо від всіх, часом навіть бачили сльози на його очах. Це за Марусею козак тужив. Проте, коли справа доходила до сутички, Левченко починав посміхатися, очі блищали божевільним блиском. Це вже не був той Іван, що колись.

Тим часом перед Каневом творилося щось незбагненне. Люди побачили немалу військову силу: озброєну піхоту, гармати, драгунів, що почали виходити на позицію для нападу. Канівці стали відступати, побігли до міста.

– Та вони ж нас рознесуть з одного наскоку, – резонно зауважили провідники міщан і собі побігли за людьми.

– До атаки! – ревнув ротмістр – і жовніри рушили вперед, пішли