Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

після нинішнього довгого, виснажливого навчання, я години зо дві сидів в купальні, просто насолоджуючись тим, як тіло розслабляється в теплій воді. Слідкував за її відблисками на кам’яних стінах.

Вирішив наступного дня, що час навідатись додому. Це займе зо три тижні — навряд чи такий відрізок часу якось негативно вплине на моє навчання. Я скучив за батьками та сестрою. Цікаво, як вона там? Мабуть, мала росте не по днях, а по годинах...

Скучив за Муровим.

А ще — я, може, й не хотів, аби це було однією з основних причин, та мені дуже хотілось побачитись зі Смоляною.

Ратмир погодився відвідати Мурове зі мною, і ми поїхали. Батьки були неймовірно раді — вони геть не змінилися, тільки стали ще гарнішими. Мила виявилась втішним темноволосим карапузом. Вона багато балакала, вставляючи в речення крім кількох уже завчених слів якусь свою дитячу мову, і тягалась за мною хвостиком увесь тиждень, що ми з Ратмиром пробули в гостях.

Я гуляв із друзями, хоч і відчував себе трохи іншим. Не кращим, ні. Просто іншим. І так хотів зустрітись із тією, з ким ми мали в майбутньому бачитись значно частіше — з малим дівчам із чорними кісками. Але виявилося, що Смоляна з матір’ю поїхали в гості до тітки в Озерію, бо в тієї народилось одразу аж двоє синочків. Вони вирішили навідатись і трохи допомогти, тож вернутись мали аж за кілька тижнів.

Я відчував розчарування, але зробити нічого не міг.

Та зустрічі з ким ще я був радий, то це з Ориславом. Ми об’їздили й обходили з ним усі околиці, а все не могли наговоритись. І тоді я справді відчув, що він ставиться до мене хай і трохи поблажливо та з гумором (тобто як завжди), але зі значно більшою повагою, аніж до простого хлопчака з надприродними задатками, яким я був раніше. Бо тепер я став справді Стожаром.

А ще я навіз мамі повно чудових суконь.

* * *

Води Сармати стрімко текли. Інколи мені здавалось, що вони якимось чином підхоплюють на гребені своїх хвиль час — бо бувало, що зникав він дуже стрімко. Минали дні, сповнені читання в бібліотеках — і в Обителі, і в місті; навчання медицині, філософії, риториці, історії, анатомії та біології. Минали дні, заповнені обличчями людей, яким треба було допомогти; сповнені ароматів дивних рослин, які висаджували в оранжереях Обителі. Лопотіли крила величезних птахів, коли вони гніздились на даху вежі свого покровителя — Ратмира, який понад усе любив звірину та птаство, тому й руки його були вкриті їх стилізованими зображеннями. Гупали кінські копита об польові дороги околиць Колісії, коли я на Білому виїздив перепочити від кам’яних стін та штучних фонтанів, проводячи цілі дні за межами столиці. Я знайшов те, до чого мене тягнуло понад усе — то був рослинний світ. Чув дерева і розумів їх, так само, як і латаття на водах озер, та навіть дрібну травичку. Геть усе. Часом я міг відчути навіть, як плинуть потоки енергії життя в квітах, висаджених в оранжереях, хоч сам перебував на верхівці своєї вежі. Вперше я заговорив з тими потоками, звертаючись до дерева, коли ми з Ориславом шукали Смоляну. І, мабуть, тоді й зробив свій вибір.

Час стікав, як вода, що просочується в пісок, подекуди полишаючи на його вогкій, рихлій поверхні щось цінне.

Столиця жила й дихала водами ріки та Світанового плеса, хмарами над високими шпилями, відгомоном співів та музики, коли приходили свята. Тут доволі часто бували веселощі — люди святкували завершення й початки пір року, кінець збору урожаю, дні, присвячені великим героям. Більшість із таких були Стожарами, хоча й не всі. В такі дні й Обитель сповнювалась гомоном людських голосів, звуками музики, дзенькотом келихів. Велика Зала була повною гостей — чудових лікарів, бібліотекарів, тих, хто управляв містами, або будував, навчав... Стожари закликали найкращих і найбільш гідних людей до себе, і це не видавалось дивним чи неправильним. Сотні гостей заповнювали Залу та коридори, а ще — сади. Розважалися та насолоджувалися свободою й розкішшю. Я був серед них — уже не одягнений в простий одяг, а з розшитим золотом та сріблом, з оздобленим коштовним камінням вбранням. Патрія не бідувала.

Я ріс і тіло моє змінювалось. Я змужнів, витягнувся, і зростом став навіть трохи вищим за Ратмира. Не був горою м’язів, але тіло завдяки повсякчасному плаванню, їзді верхи та, чого вже, боям навкулачки з простими городянами, які змагалися між собою, було гарним і рельєфним. Білявий чуб перестав падати на очі, бо я зробив коротку стрижку.

В якусь мить я перестав помічати самі лише барвисті сукні і більше зосередився на їх власницях. Хто б подумав, що жінки бувають такими різними і водночас — такими прекрасними!

Іноді я став залишатись на ніч поза межами Обителі не лише в степах, на самоті з конем і небом, а й у самій Колісії. Часом після котрогось святкування в Обителі міг повернутись до вежі не сам.

Таким стало моє життя. І нарікати не було на що.

Традиційно навчання для Стожара завершується в двадцять, але оскільки я прийшов до Обителі на два роки раніше, то й залишати мене в учнях на довше ніхто планів не мав. Тому якось Благодар покликав мене до себе на розмову і сказав:

— Сьогодні, Чорногоре, я хочу дати тобі останній офіційний урок. А опісля