Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

по-друге, до таких речей ніхто надто довго не приглядається, а купують їх гальпаль, і готово. Таким чином, вона всякий домашній шмельц продає за пристойну ціну.

Олена почала було обурюватись такою нечесною грою, але Мариня з місця офукнула її:

— Як їмосць такі мудрі, то най самі постарають грошей до хати.

Олі стало соромно, просто соромно за маму, за доктора Гука, за Мариню, за всіх разом, і, щоб відійти від цих розмов, наопашки накинула Маринин кожушок і вийшла на веранду.

Наставав вологий, з запахом талого снігу вечір.

З-під крон дерев, з-під парканів і закутів поміж будовами виповзали, ніби видобувались з надр землі, сутінки. Повзучі чорні тіні не були у жодному взаємозв'язку з тим, що творилося в цю пору на небі. Сонця вже не було, але пурпурові відблиски на заході зайняли спокійні за дня хмаринки, а вони, ніби тільки чекаючи цього, запалали нестримною пристрастю на все небо.

Траурні плями на землі і симфонія кольорів на небі викликали підозру, що небо і земля погнівалися і не хочуть знати одне одного.

Ольгу оповило невтішне почуття самотності і безнадії, що часом навіщає людину, коли перед її очима згасає сонце.

З акта оскарження, який недавно вручили Марічці, виходить (тут такі адвокати, що хоч і шкіл не кінчали, проте параграфи знають краще, ніж дехто «оченаш»), що можуть звільнити її або після суду з зачисленням слідчого арешту, або може ще й чотири зими та чотири літа прокапарити в цих запліснявілих мурах.

Радять їй тут жінки: не будь дурна, візьми собі доброго гавкуна, бо пропадеш.

Добре радять, та коли б ще вміли порадити, звідкіль її батькові взяти грошей на адвоката, то було б зовсім, як має бути. Однак такої порадоньки ніхто Марічці не подасть, та й не дуже вона їй потрібна, правду сказати.

Буде боронитись сама, як уміє, а якщо й програє, то хоч жаль серцю не буде, що задарма батькову кервавицю розтратила.

Аж одного дня, таки зараз після обіду, викликає Марічку ключник:

— Іди, Мартинчук, будеш з адвокатом говорити.

Марічка, замість втішитись, ще дужче зажурилася: йой, не знати, що заставили, що продали з дому тато з мамою, що таки стягнулися їй на адвоката. Переказувала їм двічі, щоб про жодного адвоката й гадки не мали. Ой, чому не послухали її?

Була така лиха на своїх, що й з адвокатом не дуже-то хотіла бачитись.

Уявила собі, що застане у вахтерці молодого, зализаного, м'ятного панка з блискучими нігтями (трохи подібного до слідчого, що вів її справу), але коли побачила літнього шпакувастого чоловіка, то відразу втихомирилася.

— Ти Мартинчук?

— Я.

— А я твій адвокат. Доктор Гук. Буду боронити тебе. Познайомився я вже з твоїм актом оскарження. Так. Тепер розповіси мені, як то було з тим поліцаєм. Тільки мені говори вже правду. За що хотіла ти відкусити йому ніс? Мені це не подобається. Пахне канібальством. Канібальство — це людожерство, розумієш? Ти до школи ходила? Географії вчилася?

Але що це все докупи має спільного з її справою? Вже як витратилися тато на гавкуна, то не могли якогось розумнішого вишукати?

— Я хотіла сказати, прошу пана, що мій тато можуть не мати вам чим заплатити…

Він поправляє окуляри на носі, а потім знімає їх, витирає жовтою шкірочкою, хукає на скельця, ще раз витирає.

— Це шляхетно з твого боку, що ти жалуєш свого тата. Так. Але той, що приходив до мене у твоїй справі… не міг твоїм татом бути. То був зовсім молодий чоловік. Скоріше на нареченого годився б тобі. О, вона почервоніла! То ти знаєш, хто це? Так? Бо мені не хотів він сказати свого прізвища. Я особисто не визнаю такої конспірації… Про секрет Полішинеля чувала?

Марічка не чувала про такого. Та й не до нього їй тепер.

«Йой Дмитрику, виходить, що то правда була, коли ти говорив мені тоді, у сні…»

Марічка тепер рада, щоб цей літній сивий пан побув чимдовше з нею. Оглядається на ключника. Хотіла б знати, чи він не спішиться, чи взагалі не мав би нічого проти того, щоб арештована трохи довше поговорила собі з адвокатом.

Для неї доктор Гук не лише оборонець, але й хтось, хто кілька днів тому бачив Дмитра і говорив з ним.

Може, ця жилава, костиста рука торкалася долоні її коханого?

Хочеться Марічці запитати, чи дуже змінився Дмитро за цей час, що вона його не бачила, але сама себе мусить дурною обізвати, бо ж звідки мав би адвокат знати, як перед тим Дмитро виглядав? Це по-перше, а по-друге, чи взагалі пасує випитувати літню людину про такі речі?

Тим часом вона не знати як рада, що може бачити когось, хто так недавно чув Дмитрів голос, дивився на його лице, волосся, руки…

Доктор Гук не може збагнути, з якої причини сталася така метаморфоза з його клієнткою. Похмура, маломовна, вона без видимої причини раптом оживилася і не лише охоче відповідає на його кожне запитання, але й сама розпитує його про те й про це.

Трохи збентежений такою невмотивованою, на його думку, зміною в Мартинчук, він з цікавістю, не без приємності, приглядається до цієї симпатичної селянської дівчини. Щойно тепер зауважує, що в неї надзвичайно рухливе обличчя.

Короткий, енергійно втятий ніс і широкі, зрослі на переніссі брови нагадують докторові Гукові одну його фляму з студентських років. Не пригадує собі: Аліна чи Галина звалася вона. А втім, це не має значення. Широкі, зрощені на переніссі брови і червона парасолька — все, що залишилося з того образу.

Оборонцеві прикро (хоч, як професіонал, він повинен бути вільний від такого роду сентиментів) пояснювати дівчині, що її справа виглядає далеко не райдужно, попросту казавши, кепсько. З конструкції акта оскарження видно, що пан Матіясек будував його кум іра ет студіо[85].

Нараз спадає йому на думку, що той молодий чоловік, який приходив до нього у справі клієнтки, говорив, що тому рік вона мала психічне захворювання. Так. Запишемо цей факт, може нам дуже пригодитись. Лікарське свідоцтво — і, можливо, вдасться витягти дівчину. Інакше — п'ять років мурованих. Так.

Добираючи слів, доктор Гук викладає перед своєю клієнткою суть справи. Якщо йому вдасться добитись огляду лікаря-психіатра та отримати від нього відповідну довідку, то можна надіятись на позитивне закінчення судового процесу. Говорячи так, раптом усвідомив собі, що оперує термінами, можливо, не зрозумілими сільській, малоосвіченій дівчині.

— Мусиш вдати з себе дурну… я ще