Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

на металевій підлозі, де вона на мене чекала. Здається, ми потрапили до якогось вантажного трюму, хоча через темряву можна було констатувати лише цей факт, і не більше.

Я постукав її по ліктю і показав на свій рот, даючи зрозуміти, що вже задихаюся. Емма заспокійливо поплескала мене по руці і вхопила шмат пластмасової трубки, яка йшла вздовж трапа на поверхню. Взявши трубку в рота, вона дунула в неї, натужно роздувши щоки, потім зробила вдих і передала трубку мені. Я жадібно увібрав повні легені свіжого повітря. Дивно: ми були на глибині двадцяти футів під водою в трюмі затонулого корабля, але мали змогу дихати.

Емма показала рукою на дверний проріз попереду; у в темній воді він здавався темною дірою з розмитими краями. Я похитав головою: «Я нікуди не хочу йти». Але Емма схопила мене за руку і потягла до дверей, наче переляканого малюка. У другій руці вона тримала трубку.

Пропливши у двері, ми опинилися у повній темряві. Якусь хвилину ми висіли у воді, передаючи одне одному дихальну трубку. Нічого не було чути, окрім нашого дихання, що бульбашками виривалося нагору, та глухих ударів вглибині трюму: то розбитий корпус корабля гуляв під дією підводної течії. Якби я заплющив очі, темніше не стало б. Ми були схожі на двох астронавтів, що пливуть у беззоряному всесвіті.

Та раптом сталося дещо приголомшливе і чудесне: одна за одною з’явилися зірки, поблискуючи в темряві зеленими вогниками. Мені здалося, що то почалися галюцинації. Але невдовзі з’явилися нові вогники, довкола нас спалахнуло ціле сузір’я — мільйони зелених мерехтливих вогників, що освітлювали наші тіла і віддзеркалювалися в наших масках. Емма випростала руку і змахнула кистю, але замість вогняної кулі, на її долоні показалося блакитне світіння. Зелені вогники скупчилися довкола нього, поблискуючи і кружляючи у вирі, імітуючи рухи Емминої руки, наче зграя рибок, і я нарешті здогадався, що то й були рибки.

Заворожено споглядаючи їх, я втратив відчуття часу. Здавалося, ми провели в корпусі судна кілька годин, хоча насправді — декілька хвилин, не більше. Раптом я відчув, як Емма легенько штовхнула мене, і ми рушили назад — через двері, угору по трапу, а коли виринули на поверхню, то перше, що я побачив, — це величезну широку смугу Чумацького Шляху, намальовану поперек небес. І мені спало на думку, що і рибки, і сузір’я утворювали цілісну систему як добре припасовані складові якогось древнього і загадкового цілого.

Підтягнувшись за краї отвору, ми вибралися на поверхню корпусу і поскидали маски. Якийсь час ми сиділи мовчки по пояс у воді, торкаючись одне одного голими стегнами.

— А що то було? — нарешті спитався я.

— Ми називаємо їх рибками-ліхтариками.

— Ніколи не доводилося бачити їх раніше.

— Більшість людей їх ніколи й не бачать, — сказала Емма. — Бо ці рибки ховаються від них.

— Які вони гарні.

— Еге ж.

— Й дивні.

Емма всміхнулася.

— Так, вони також дивні.

Раптом її рука переповзла мені на коліно, але я не заперечував, бо від її теплої руки на коліні у прохолодній воді розливалося приємне тепло по всьому тілу. Я прислухався: чи не каже мій внутрішній голос «Не цілуйся з нею!» Але цього разу мій внутрішній голос мовчав.

І ми поцілувалися. Сила і глибина почуття, яке супроводжувало доторк наших губ і язиків, коли я взяв у долоні її бездоганно білі гладенькі щоки, затьмарили думки про слушне й хибне, і я геть забув, чому я взагалі прийшов сюди. Ми цілувалися й цілувалися — і раптом все скінчилося. Емма відсахнулася, а я потягнувся за нею своїм лицем. Та вона вперлася мені рукою в груди, водночас і ніжно, і рішуче.

— Дай мені дух перевести, дурнику. Я ж не можу зовсім не дихати.

— Гаразд, — засміявся я.

Вона взяла мої руки і поглянула на мене. Я теж на неї подивився. І цей доторк поглядами вийшов навіть сильнішим і емоційнішим, аніж доторк губами.

— Тобі треба залишитися, — сказала Емма трохи згодом.

— Треба залишитися, — повторив я, мов луна.

— Залишитися тут, із нами.

Реальність її слів нарешті просочилася крізь емоції до здорового глузду і притупила гостроту враження від того чуда, яке щойно сталося між нами.

— Мені хотілося б, але я не можу.

— А чому не можеш?

Я замислився. Сонце, атмосфера свята, друзі… і завжди одне й те саме, кожен день як краплина води схожий на попередній. Все надмірне набридає, як, скажімо, всі ті розкішні штучки, що їх купувала моя мати, і які їй швидко набридали.

Але ж Емма. Тут була Емма. Може, між нами щось було б. Може, я залишився б на якийсь час тут, кохався б з нею, а потім повернувся б додому. Але ж ні. На той час, коли мені захочеться піти, буде вже запізно. Вона ж як сирена. І тому я мусив бути сильним.

— Тобі потрібен він, а не я. Я не можу стати для тебе ним.

Емма ображено відвернулася.

— Ні, не через це ти мусиш залишитися тут, Джейкобе. Просто твоє місце — тут.

— Я не можу. Я ж не такий, як ти.

— Ні, ти такий, як і я, — наполягла вона.

— Та ні ж бо. Я простак, такий самий, як і мій дід.

Емма похитала головою.

— Ти й справді так вважаєш?

— Якби я міг робити щось дивовижне й видовищне, як ти, хіба ж я цього не помітив би давним-давно?

— Не мені казати тобі про це, — мовила Емма, — але звичайні люди нездатні проходити крізь часові контури.

Я на мить замислився над почутим, але не зміг осягнути його зміст.

— Нічого дивного в мені немає. Я — найпересічніша посередність, яку тільки можна зустріти.

— А от стосовно цього я маю дуже великі сумніви, — відповіла Емма. — Ейб мав рідкісний дар, він мав здатність, якої майже ніхто інший не мав. — Емма поглянула мені у вічі і додала: — Твій дід міг бачити потвор.

Розділ дев’ятий

«Він міг бачити потвор».

Щойно вона вимовила ці слова, як жахи, котрі начебто назавжди лишилися в минулому, знову навалились на мене нестримним потоком. Отже, потвори цілком реальні. І це вони убили мого діда.

— Я теж здатен бачити їх, — сказав я пошепки Еммі, наче виказуючи якусь сороміцьку