О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

— А де ж книги? — запитають любителі читання.

— А мені звідки знати? — відповідає Б. — Я обіцяв вам бібліотеку — будь ласка, ось маєте. Якби я вам дав підмочені привілейовані акції сталевого тресту, ви що ж — зажадали б і воду з них у кришталевих графинах? Ідіть собі з Богом, геть звідси!

Але, як я вже казав, я й сам через таку велику кількість грошей захворів на філантропію. Уперше ми з Енді роздобули такий капітал, що навіть зупинилися на деякий час і стали роздумувати, яким чином він у нас опинився.

— Енді, — говорю я, — люди ми з тобою багаті. Звичайно, багатство у нас не величезне, але оскільки ми народ скромний, то, виходить, що ми багаті, як щури. І хочеться мені подарувати що-небудь людству.

Енді відповідає:

— Я теж не проти. Почуття у нас з тобою однакові. Були ми мазуриками[233] все своє життя і як тільки не дурили нещасну публіку. Продавали їй самозаймисті комірці з целулоїду, наповнили всю Джорджію[234] ґудзиками з портретами президента Гока Сміта, а такого президента ніколи не було. І я би вніс два-три паї у цей захід із спокутування гріхів, але я не бажаю бити в цимбали в Армії Спасіння[235] або викладати шмаркачам Старий Завіт за системою Бертільона[236]. Куди ж нам витратити ці гроші? Влаштувати безкоштовну харчевню для бідних або послати тисячі зо дві Джорджу Кортелью[237]?

— Ні те, ні інше, — кажу я. — У нас дуже багато грошей, і тому ми не маємо права подавати милостиню; а для повного відшкодування збитків все одно не вистачить капіталів. Отже, треба винайти середній шлях.

Наступного дня, тиняючись Флоресвілем, бачимо ми: стоїть на гірці якийсь величезний червоний дім, цегляний і начебто порожній. Питаємось у перехожих: що таке? І нам пояснюють, що один шахтовласник років із п'ятнадцять тому затіяв збудувати собі на цьому пагорбі резиденцію. Будував, будував і збудував, та подивився у чекову книжку, а у нього на покупку меблів залишилося два долари і вісімдесят центів. Уклав він цей капітал у пляшечку віскі, піднявся на дах — і вниз головою на те саме місце, де тепер спочив у мирі[238].

Подивилися ми на цегляну будівлю, й обидва водночас подумали: наб'ємо ми його електричними лампочками, фланельками для витирання пер, професорами, поставимо на лужок чавунного собаку, статуї Геркулеса та батька Йоана[239] і відкриємо кращий у світі безкоштовний навчальний заклад.

Обговорили ми цю ідею з найповажнішими флоресвільськими громадянами; їм ця ідея сподобалася. Нам влаштовують розкішний бенкет у пожежному сараї — і ось ми вперше з'являємося як добродійники людства, що дбають про освіту та прогрес. Енді навіть виголосив промову — півтори години, не менше — про зрошування в Нижньому Єгипті, а потім завели грамофон, слухали благочестиву музику і пили ананасовий шербет[240].

Ми не марнували часу і заходилися філантропувати щосили. Кожного, хто тільки міг відрізнити сходи від молотка, ми завербували в робітники й узялися до ремонту. Обладнали аудиторії і класні кімнати, потім дали телеграму до Сан-Франциско, щоб нам надіслали вагон шкільних парт, футбольних м'ячів, підручників з арифметики, пер, словників, професорських кафедр, аспідних дощок, скелетів, губок, двадцять сім непроникних мантій і шапочок для студентів старшого курсу і взагалі всього, що вважається за потрібне для університетів найпершого ґатунку. Щотижневі журнали, ясна річ, надрукували наші портрети, гравіровані на міді; а ми тим часом послали телеграму до Чикаго, щоб нам вислали екстреним потягом і зі сплаченим вантаженням шістьох професорів — одного з англійської словесності, одного з найновітніших мертвих мов, одного з хімії, одного з політичної економії (бажано демократа), одного з логіки й одного, який знав би італійську мову, музику і був би ще й живописцем. Банк «Есперанца» гарантував їм заробітну платню — від восьмисот доларів до восьмисот доларів і п'ятдесяти центів.

Врешті-решт усе склалося у нас як слід. Над головним входом було вибито напис: «Всесвітній університет. Опікуни і власники — Пітерс і Таккер». І до першого вересня почали злітатися з усіх боків наші гуси. Спочатку прибули експресом із Таксона професори. Були вони майже всі молоді, в окулярах, руді, захоплені двома почуттями: амбіцією і голодом. Ми з Енді розквартирували їх у жителів Флоресвіля і стали очікувати на студентів.

Вони прибували пачками. Ми надрукували публікації про наш університет у всіх газетах штату, і нам було приємно, що країна так швидко відгукнулася на наш заклик. Двісті дев'ятнадцять жовторотих молодиків у віці від вісімнадцяти років до густого волосся на підборідді озвалися на суремний глас, що кликав їх до безкоштовного навчання. Вони оновили все це місто, як старий диван, здерли стару обшивку, розідрали її по швах, перелицювали навиворіт, набили новим волосом, і стало містечко — просто Гарвард[241].

Марширували вулицями, носили університетські прапори — колір ультрамариновий і синій; дуже, дуже пожвавішав Флоресвіль, Енді виголосив їм промову з балкона готелю «Небесний пейзаж»; усе місто тріумфувало й веселилось.

Потроху — тижнів через два — професорам удалося роззброїти молодь і загнати її до аудиторії. Приємно бути філантропом — їй-богу, немає на всьому світі приємнішого заняття. Ми з Енді купили собі циліндри і стали вдавати, ніби уникаємо двох інтерв'юерів «Флоресвільської газети». У цієї газети був фоторепортер, який знімав нас щоразу, коли ми з'являлися на вулиці, отже, наші портрети друкувалися щотижня у рубриці «Народна освіта». Енді двічі на тиждень читав в університеті лекції, а потім, бувало, підведусь я і розкажу яку-небудь смішну історію. Одного разу газета надрукувала мій портрет між зображеннями Авраама Лінкольна та Маршела П. Уайлдера.

Енді так само захопився філантропією, як і я. Прокинемось, бувало, вночі і давай повідомляти один одному свої нові плани — що б нам ще зробити для університету.

— Енді, — говорю я йому якось, — ми знехтували дуже важливою річчю. Треба було б влаштувати для наших хлопчиків дромадери.

— А що це таке? — питається Енді.

— А це те, у чому сплять, — говорю я. — Є в усіх університетах.

— Розумію, ти хочеш сказати — піжами, — говорить Енді.

— Ні, — кажу я, — дромадери[242].

Але він так і не зрозумів, що я хотів сказати, і ми не влаштували ніяких дромадерів. А я мав на увазі такі довгі спальні у навчальних закладах, де студенти сплять акуратно, рядами.

Так, сер, університет мав величезний успіх. Флоресвіль процвітав: адже у