Ольга Токарчук - Бігуни

— Облиш його! Облиш! — свище зі стиснутого горла.

Лише за якусь мить реагують приголомшені хлопці, намагаються відтягти раптово ошалілу жінку в картатому пальті, але на допомогу їй поспішає друга, якась закутана у шмаття божевільна, і вже обидві відштовхують дівчину й намагаються відібрати у неї повіддя. Дівчина верещить, затуляє голову руками, вона не сподівалася цієї оскаженілої атаки. Кінь хвицає ногами, фиркає, виривається від дівчини й біжить самою серединою Арбату, наляканий (щастя, що о цій порі вулиця майже порожня); стукотіння його копит, що відлунює від стін будинків, наводить думку на вуличні бої, демонстрації — відчиняються вікна. Але наприкінці вулиці з’являються двоє міліціонерів, що досі ледаче чимчикували, балакаючи про комп’ютерні ігри, адже нічого не відбувається, а тепер бачать якусь веремію й кидаються бігти.

— Хитайся, — каже закутана. — Рухайся.

Вони сидять у відділку й чекають своєї черги до непривітного міліціонера з зарожевілим обличчям, щоб той заніс у протокол їхні зізнання.

— Хитайся, — і наступні кілька годин вона торохкоче, не змовкаючи. Мабуть, то від страху. Адреналін розв’язав закутаній язика. Шепоче їй у саме вухо, так, щоб ніхто не почув — ні отой пограбований, ні оті дві смагляві шльондри, ні отой з пораненою головою, що однією рукою притримує бинт. Аннушка тим часом плаче, сльози течуть по її обличчі безперервно, і їхні запаси, здається, от-от вичерпаються.

Згодом, коли настає їхня черга, червонопикий міліціонер гукає через плече до когось у сусідній кімнаті:

— Це та бігунка.

А голос з іншого боку відповідає:

— Її відпусти, а тій другій впиши дрібне хуліганство.

Міліціонер обертається до закутаної:

— Жінко, наступного разу ми тебе за місто вивеземо, сто кілометрів, ясно? Сектанти нам тут не потрібні.

В Аннушки він бере документи і, наче неписьменний, велить їй повторити ім’я, побатькові, прізвище й адресу, домашню адресу. Аннушка кінчиками пальців торкається столу і з примруженими очима, наче декламуючи вірш, повідомляє свої дані. Адресу повторює двічі:

— Кузнецька 46, квартира 78.

їх відпускають одну за одною з проміжком у годину, першою — закутану. Тож коли Аннушка виходить, від закутаної вже нема й сліду. Це не дивно, надворі тріскучий мороз. Вона крутиться довкола відділка, ноги її підганяють, вони несли б її цими широкими проспектами кудись до джерела всіх вулиць, туди, де вони витікають із горбистих передмість, а далі відкриваються вже інші краєвиди — широка рівнина, що грається своїм подихом. Але ось під’їжджає автобус Аннушки, вона добігає до нього в останню мить.

Люди вже заворушилися, і на вулицях панує ранкова метушня, хоч сонце ще не зійшло. Аннушка довго їде автобусом на околицю, а потім стоїть біля будинку й, задерши голову, дивиться на свої вікна. В них іще темно, але, щойно небо починає ясніти, в кухні запалюється світло, і вона рушає до входу.

Що казала закутана бігунка

Хитайся, рухайся, рухайся. Лише так ти вислизнеш із його лабет. Той, хто керує світом, не владний над рухом і знає, що наше тіло в русі святе. Лише рухаючись, можна втекти. Він володіє тим, що нерухоме й мертвотне, тим, що легкодухе й безвольне.

Тому рухайся, хитайся, гойдайся, йди, біжи, тікай, досить на мить забутися і спинитись, і тебе вже хапають його ручища, ти перетворюєшся на лялечку, відчуваєш його подих, просмерділий димом і вихлопом, і велетенськими сміттєзвалищами за містом. Він перетворить твою барвисту душу на крихітну пласку душечку, вирізану з паперу, з газети, і буде погрожувати тобі вогнем, хворобою й війною, буде лякати тебе, аж поки ти втратиш спокій і сон. Він затаврує тебе і внесе у свої реєстри, випише тобі документ про твоє падіння. Займатиме твої думки дріб’язковими речами: що купити, що продати, де дешевше, де дорожче. Відтепер бідкуватимешся марнотою — ціною бензину й тим, як вона вплине на виплату кредиту. Кожен день проживатимеш болісно, наче твоє життя — це кара за злочин, але що то за злочин і хто його вчинив, не взнаєш ніколи.

Колись давно цар намагався перебудувати світ, але зазнав невдачі, і світ потрапив у руки антихриста. Бога — того істинного, доброго — було вигнано зі світу, посудини з Божою силою розбилися, а сама вона розлилася по землі й щезла в її глибинах. Якось, коли Бог промовляв пошепки зі свого сховку, почув його один праведний чоловік, вояк на ім’я Евфемій, і закарбував собі ці слова у пам’яті. Вночі він пожбурив геть карабін, зняв мундир, розмотав онучі й скинув чоботи. Став під небом оголений, яким його Господь Бог сотворив, а потім утік у ліси й, накинувши сяку-таку одежу, почав мандрувати від села до села, несучи ту сумну звістку. Тікайте, покидайте свої доми, йдіть, бігуни, — лише так уникнете пасток антихриста. Будь-який відкритий герць із ним приречений на невдачу. Облиште своє майно, зривайтеся з насиджених місць і рушайте в дорогу.

Бо все, що має своє стале місце у світі, всяка держава, церква, уряд, усе, що втримало форму в цьому пеклі, — все йому прислуговує. Все, що окреслене, відміряне й пронумероване, внесене в реєстр і зв’язане присягою, все, що нагромаджене, виставлене напоказ і опоряджене етикетками. Все, що зупиняє: будинки, крісла, сім’ї, земля, оранка, сіяння й вирощування. Планування, очікування результатів, складання графіків, дотримання ладу. Тому вирости своїх дітей, якщо вже ти їх необачно народила, і рушай в дорогу; поховай батьків, якщо вже вони тебе нерозважливо зродили на світ, — і йди. Тікай далеко, туди, куди не сягає його подих, його кабелі й дроти, антени й хвилі, лишайся невидною для його чутливих приладів.

Хто зупиниться — закам’яніє, хто сповільнить крок, буде приколений, як комаха, його серце простромить дерев’яна голка, його долоні й стопи приб’ють до порога і сволока.

Так загинув той, хто збунтувався. Його впіймали, а тіло прибили до хреста, пришпилили, наче комаху, й виставили перед людські й нелюдські очі, нелюдські ж особливо люблять усілякі вистави; не дивина, що ту виставу щороку грають наново, молячись до мертвого тіла.

Саме тому тирани всілякого штибу, ці слуги пекла, нутряно ненавидять кочівників, саме тому переслідують циган і євреїв, саме тому змушують до осілого життя всіх вільних людей, зв’язуючи адресою — нашим вироком.

Їхня мета — збудувати незрушний лад, у якому плин часу буде вдаваним; зробити дні монотонними й безликими, створити велику машинерію, в якій кожна істота матиме своє місце