Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

і клав до рота замість їжі кожен спогад, насолоджуючись його смаком. Так було перші два дні на його пустельному шляху, коли він перебував у чистилищі між містом і плато. Минуло шість днів, а чоловік жодного разу не згадав Каїр, чи вуличну музику, чи жінок; він подорожував доісторичними епохами, налаштувавши своє дихання на лад глибоких загадкових вод. Його єдиним зв’язком зі світом, де були міста, залишався Геродот, його путівник, сучасний і античний, наповнений можливою брехнею. Коли він знаходив правду там, де, здавалося, її не слід чекати, діставав пляшечку з клеєм і вклеював карту або газетну вирізку або ж малював на чистих сторінках чоловіків у спідницях і бляклих невідомих тварин поруч із ними. Перші мешканці оаз не замальовували худобу, хоча Геродот стверджує протилежне. Вони поклонялися вагітній богині, а більшість кам’яних портретів зображували жінок при надії.

За два тижні він навіть не згадав про місто. Наче рухався під міліметровою смужкою серпанку над чорнильними волокнами на мапі, чистою територією між землею та її схематичним зображенням, між відстанями й легендою, між природою й казкарем. Сендфорд називав це геоморфологією. Це були місця, котрі ми самі обираємо, де почуваємося найкраще, де несвідомі свого родоводу. Він був тут абсолютно сам, створений самим собою, мав лише сонячний компас, одометр для вимірювання пройденої відстані та книжку. Він провів у пустелі багато часу і знав, як з’являється міраж, що таке фата-моргана, у полоні якої зараз перебував.

Пацієнт прокинувся й побачив, що Хана миє його тіло. Поруч стоїть столик, висотою приблизно їй до талії. Вона нахиляється, руки несуть воду з порцелянової чаші до його грудей. Закінчивши, дівчина кілька разів пробігає вологими пальцями по його волоссі, воно стає вогким і темним. Вона переводить погляд, бачить його розплющені очі й усміхається.

Коли він знову розплющує очі, поруч із ним стоїть Медокс, він здається пошарпаним, стомленим і робить собі ін’єкцію морфію двома руками, бо більше не має великих пальців. «Як йому це вдається?» — думає англійський пацієнт. Він впізнає його очі, його звичку облизувати губи, ясність розуму чоловіка, котрий миттєво хапав на льоту сказане співрозмовником. Двоє старих дурнів.

Коли чоловік говорить, Караваджо бачить у його роті щось рожеве. Ясна, мабуть, мають такий самий колір світлого йоду, що й наскельні малюнки, знайдені в Увейнаті. Ще залишилося те, що можна відкрити, витягнути з цього тіла у ліжку. Він уже помер, живуть тільки його уста, жили на руці та сірі очі відтінку вовчого хутра. Караваджо зачудовується дисциплінованістю цього чоловіка, котрий розповідає про себе часом від першої особи, часом від третьої, але досі не визнає, що він і є Алмаші.

— Хто ж це тоді говорить?

— Смерть перетворює тебе на третю особу однини.

Цілий день вони діляться одне з одним ампулою морфію. Щоб витягти з чоловіка його історію, Караваджо уважно розкодовує сигнали. Коли обпечений чоловік уповільнюється або коли Девідові здається, що той не вдається в подробиці — про роман, про смерть Медокса, — він дістає шприц із емальованої посудини у формі нирки, відбиває скляний кінчик ампули, натискаючи кісточками пальців, і висмоктує рідину. Його свідомість притупилася від усіх цих подій з Ханою, і він відірвав собі лівий рукав. Алмаші вбраний лише в сіру майку, тож під простирадлом лежить його обпечена гола рука.

Кожне впорскування морфію в тіло відчиняє наступні двері — він повертається до наскельних малюнків у печері, шукає захований у пісках літак чи гає час під вентилятором разом із жінкою, котра поклала щоку йому на груди.

Караваджо бере до рук Геродота. Він гортає сторінки, минаючи дюни, відкриваючи Гільф-ель-Кебір, Увейнат, Гебель-Кіссу. Амаші оповідає, а він стоїть поруч і наводить лад у подіях. Бажання змушує думку блукати, а історію — тремтіти, наче стрілка компаса. У будь-якому разі, йдеться про світ кочівників, де історія стає апокрифом. А думки мандрують то на захід, то на схід, маскуючись під піщану бурю.

Після того як її чоловік розбив літак, інший перерізає та знімає з неї парашут на підлозі Печери Плавців. Вона лягає на нього, кривлячись від болючих ран. Він обережно занурює пальці в жіноче волосся, шукає інші поранення, потім ніжно торкається плечей і стоп.

Тут, у печері, він боїться загубити її красу, її грацію, її тендітні форми. Він знає, що розгадав її суть.

Вона була з тих жінок, хто транслює свій внутрішній світ на обличчя за допомогою косметики. Не важливо, йшла вона на вечірку чи лягала з ним у ліжко, криваво-червона помада й багряні тіні на очах завжди залишалися її супутниками.

Він підвів погляд до одного з наскельних малюнків і позичив його кольори. Вкрив її обличчя охрою, намастив синім очі. Пройшовся печерою, збираючи червоний пігмент, а потім розчесав їй волосся пальцями. Розмалював усю її шкіру, коліно, котре з’явилося з літака того найпершого дня, стало шафрановим. Її лоно. Кольорові кола на її ногах, аби зробити дівчину несприйнятливою до усього людського. Від Геродота він дізнався про древній звичай, коли воїни прославляли своїх коханих у всьому, що могло затримати їх і подарувати їм безсмертя, — у кольорових рідинах, у піснях, у наскельних малюнках.

У печері стало холодно. Він загорнув її в парашут, аби хоч трохи зігріти. Запалив маленький вогник і підпалив акацієву гілочку, хвилі диму заповнили всі печерні кути. Чоловік зрозумів, що не може звертатися до неї прямо, як раніше, тож говорив офіційно, а голос відлунював від стін.

— Я йду по допомогу, Кетрін. Ти розумієш? Тут поблизу є ще один літак, але ми не маємо пального. Можливо, я зустріну караван або джип і повернуся назад дуже швидко. Я не знаю.

Чоловік дістав свій примірник Геродотової книжки й поклав біля неї. Це був вересень 1939-го. Він вийшов з печери, покинув територію, де миготіли відблиски вогню, пройшов крізь темряву й опинився в пустелі, повній місячного сяйва.

Зліз до підніжжя плато, вчепившись у кам’яні брили, і стояв біля нього.

Жодної вантажівки. Жодного літака. Навіть компаса. Лише Місяць і його тінь. Він знайшов старий кам’яний знак, який вказував напрямок до Ель-Таджу — північно-західний. Запам’ятав кут своєї тіні й вирушив уперед. За сімдесят миль звідси був арабський базар, де на вулиці продавали годинники. На його плечі висів шкіряний мішок з водою, набраною в айні — криниці в оазі, — що плюскалася, наче плацента.

День мав два відрізки, коли йти було неможливо. Опівдні, коли тінь зморщувалася під ногами, і