Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

Гелена заперечно мотає головою.

— Просто емоції зашкалюють.

— Чому?

— Навіть не знаю.

Вона відчуває, як мамина рука гладить її по голові, крізь амбре тютюнового диму чує запах її парфумів: «Білий льон» від «Есте Лаудер».

— Дорослішання — воно часом таке, — киває мама.

Гелені досі не вкладається в голові, що вона зараз тут. Ще лічені хвилини тому вона конала в деприваційній капсулі за півтори тисячі миль від цього місця і за тридцять три роки від цього моменту.

— Тобі допомогти з вечерею? — питає вона, нарешті відпустивши матір.

— Ні, курка вже майже спеклася. У тебе точно все нормально?

— Так.

— Я гукну, коли буде готово.

Гелена виходить із кухні та йде коридором до сходів. Вони крутіші, ніж вона пам’ятає, та й риплять набагато сильніше.

В її кімнаті чорт ногу зламає.

Як завжди.

Як завжди буде в її квартирах, кабінетах.

Гелена бачить одяг, про який давно забула.

Ведмедя без одної лапи, який загубиться пізніше в коледжі.

Аудіоплеєр із прозорою касетою всередині, на касеті наклейка: INXS-Listen Like Thieves[43].

Гелена сідає до письмового столика і дивиться в чарівно спотворене скло старої віконної шиби. Бачить вогні Денвера за двадцять миль звідси і сизі рівнини на сході, а далі, за ними, — не видний з будинку величезний дикий світ. Вона часто сиділа тут і мріяла, як житиме в майбутньому.

Знала б вона, як складеться її життя!

На столі лежить розгорнутий підручник, біля нього — домашня контрольна робота з клітинної біології, яку сьогодні треба дописати.

У середній шухляді вона знаходить зошит, на чорно-білій обкладинці напис: «Гелена».

Це вона пам’ятає.

Гелена розгортає зошит і переглядає сторінки, списані похилим підлітковим почерком.

Користуючись кріслом, вона ще жодного разу не забувала подій із попередніх реальностей. Але зараз у неї закрадається страх, що таке може статися. Вона в незвіданих водах, їй ще ніколи не доводилося повертатися так далеко в часі, у такий юний вік. Існує ризик, що вона забуде, звідки прибула і навіщо опинилася тут.

Вона бере ручку, знаходить у щоденнику чисту сторінку, ставить сьогоднішнє число і залишає повідомлення для себе, де пояснює все те, що сталося в попередніх життях:

«Люба Гелено, 16 квітня 2019 року світ згадає створене тобою крісло пам’яті. Маєш 33 роки, щоб придумати, як цьому запобігти. Ти — єдина у світі людина, здатна цього не допустити…»

Книжка п’ята

Коли хтось помирає, то це тільки видимість.

Бо в минулому він собі живісінький… Всі моменти минулого, теперішнього й майбутнього завжди існували, існують й існуватимуть… Це лише нам на Землі здається, нібито моменти йдуть один за одним, як намистини в разку, і як момент минув, то вже назавжди[44].

Курт Воннеґут, «Бійня номер п’ять»

Баррі

16 квітня 2019 року

Баррі сидить у кріслі в затінку, спостерігаючи, як світло вранішнього сонця падає на пустелю за кактусовими заростями.

Різкий біль за очима милостиво відступає.

Він лежав на сімнадцятому поверсі будівлі на Мангеттені, кулі свистіли і впивалися в тіло, а він стікав кров’ю, і перед очима стояло обличчя дочки.

Потім куля влучила йому в голову — і ось тепер він тут.

— Баррі.

Він обертається і дивиться на жінку, яка сидить поруч: коротке руде волосся, зелені очі, кельтська блідість. Гелена.

— У тебе кров іде.

Вона простягає йому серветку, і Баррі прикладає її до носа, зупиняючи кровотечу.

— Поговори зі мною, любий, — каже вона. — Це незвідана територія. Тридцять три роки хибних спогадів обвалилися як сніг на голову. Що в тебе на думці?

— Не знаю. Я був… враження таке, ніби я щойно був у тому готелі.

— У Маркуса Слейда?

— Так, у мене стріляли. Я помирав. Я досі відчуваю, як у мене врізаються кулі. Я кричав тобі, щоб ти втікала. І потім раптом опиняюся тут. Ніби не минуло ані миті. А мої спогади про цей готель тепер здаються несправжніми. Чорні та сірі.

— Ти більше почуваєшся Баррі, що з минулої часолінії, чи вже з цієї?

— З минулої. Я взагалі не розумію, де я зараз. З усього, що мені знайоме, — тільки ти.

— Скоро в тебе з’являться спогади із цієї часолінії.

— І багато їх буде?

— Ціле життя. Не знаю, як вони на тебе вплинуть. Це може бути дуже клопітно.

Баррі переводить погляд на пасмо бурих гір. У пустелі все квітне. Співають пташки. Стоїть безвітряна погода, над землею витає нічна прохолода.

— Я ще не бачив цього місця.

— Це наш дім, Баррі.

Минає хвилина, перш ніж до нього щось доходить.

— Який сьогодні день?

— Шістнадцяте квітня, рік — дві тисячі дев’ятнадцятий. У тій реальності, де ти загинув, я скористалася деприваційною капсулою DARPA, щоб повернутися назад на тридцять три роки, в тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий. І прожила своє життя відтоді до цієї миті, шукаючи способу зупинити те, що станеться сьогодні.

— А що сьогодні станеться?

— Коли тебе застрелили у Слейдовому готелі, знання про крісло стало загальним надбанням, і світ здурів. Якраз сьогодні він про це згадає. Бо досі ти і я були єдині, хто це знав.

— У мене… якесь дивне відчуття, — каже Баррі.

Він бере зі столу склянку крижаної води, випиває.

У нього починають тремтіти руки.

Гелена помічає це, каже:

— Якщо стане погано, то я маю це.

І бере зі столу зачохлений шприц.

— Що це?

— Заспокійливе. На випадок, якщо в цьому виникне потреба.

Усе починається, наче літня гроза.

Спочатку падають поодинокі крижані краплі.

Удалині гуркоче грім.

Суха тріскуча блискавка перетинає обрій.

У Баррі виникає перший спогад із цієї часолінії.

Вперше він побачив Гелену, коли вона вмостилася на сусідньому з ним табуреті в перекусній Портленда, штат Орегон, і сказала: «Бачу по очах, що ви хочете пригостити мене випивкою».

Було вже пізно, Баррі захмелів, а вона так відрізнялася від його знайомих.

На вигляд їй було трохи за двадцять, але трималася вона так по-дорослому, а розум! Таких тямущих Баррі ще не зустрічав. Він щойно з нею познайомився, а відчуття було таке, ніби не просто знає її віддавна, а тільки-но прокинувся до справжнього життя.

Вони теревенили про те про се, а коли бар зачинився, пішли в мотель, де зупинилася Гелена, і там кохалися так, ніби це був останній день на світі.

І наступний…

Вони були разом уже кілька місяців, і він уже був закоханий в неї, коли вона сказала, що