Арундаті Рой - Бог Дрібниць

ріку. Фабрику наповнила пісня, яку співають зазвичай на змаганнях з веслування на Онам. «Таій-таій-така, таій-таій-томе».

Енда да коранґача, чанді ітра тенджаду?

Панд'їлл тооран пояппол нераккамутірі неранґі нджан.

(— Агов, Мавпуне-чоловіче, чому такий червоний в тебе зад?

— Так тер його в мадраськім нужнику, що вже й не знаю, як назад…)

Крізь не надто гречні запитання і відповіді човнової пісні до фабрики пробився голос Рахелі.

— Есто! Есто! Есто!

Еста не відгукувався. Натомість пошепки вмішував у густий джем приспів човнової пісні:

Теейоме

Тітоме

Тарака

Тітоме

Теем

Скрипнули сітчасті двері, і разом із сонцем досередини зазирнула аеропортна фея з зачатками ріжків і в червоних пластмасових окулярах у жовтій оправі. Фабрика була зафарбована у сердитий колір. Усе там було червоне: і солені лайми, і недозрілі манго, і шафка для етикеток, і навіть запилений сонячний промінь (який недолюблював Оуса).

Сітчасті двері зачинилися.

Рахель зі своїм фонтанчиком у «токійській любові» стояла у порожньому фабричному приміщенні. Чула голос черниці, який виспівував човнову пісню. Чисте сопрано, що здіймалося над оцтовими випарами і чанами для маринування.

Вона обернулася до Ести, похиленого над чорним казаном з багряним варивом.

— Чого тобі? — не підводячи погляду, запитав той.

— Нічого, — відказала Рахель.

— То чого прийшла?

Рахель промовчала. Запала недовга, ворожа тиша.

— Навіщо ти веслуєш у джемі? — поцікавилася Рахель.

— Індія — вільна країна, — відповів Еста.

Тут не посперечаєшся.

Безумовно, Індія — вільна країна.

Можна робити сіль. Можна веслувати у джемі, якщо заманеться. Можна будь-якої миті побачити, як через сітчасті двері заходить продавець помаранчево-лимонної шипучки. Якщо тільки захоче.

Й Амму запропонує йому ананасового соку. З льодом.

Рахель сіла на краю цементного чана (легенько вмочивши пінисті кінчики цератової підкладки і мережива у маринад із зеленими манго). Три великі сині мухи люто атакували сітчасті двері, прагнучи будь-що потрапити досередини. Сович Оуса стежив згори за промаринованою тишею, яка чималим синцем набрякла між близнюками.

Пальці в Рахелі були один жовтий, один зелений, один синій, один червоний і ще один жовтий.

Еста далі мішав свій джем.

Рахель підвелася, бо треба було йти. На неї чекав пообідній сон.

— Ти куди?

— Туди.

Рахель постягувала свої нові пальці і повернула старі, звичайного пальцевого кольору. Не залишилося ні жовтого, ні зеленого, ні синього, ні червоного. Ні ще одного жовтого.

— Я збираюся в Аккару, — озвався Еста, й далі не підводячи очей. — У Дім Історії.

Рахель зупинилася й обернулася, і тьмяний метелик з незвично густими дорсальними щетинками змахнув своїми хижацькими крилами в неї на серці.

Повільно розгорнув.

І повільно згорнув.

— Навіщо? — запитала вона.

— Тому що з ким завгодно може трапитися що завгодно, — сказав Еста. — Краще бути готовим.

Тут не посперечаєшся.

До будинку Карі-Саїпу не ходив більше ніхто. Велья Паапен запевняв, що побував там останнім. Тепер у тому домі оселилася нечиста сила, казав він. І одного разу розповів близнюкам, як перестрів привида Карі-Саїпу. За його словами, трапилося це два роки тому. Він переправився через ріку, щоб пошукати на тому березі мускатник, нарвати горіхів і приготувати з них та свіжого часнику мазь для Челли, своєї дружини, яка помирала від туберкульозу. Раптом у ніс йому вдарив дим від сигари (жодних сумнівів тут не було, бо саме такий запах мали колись сигари Паппачі). Велья Паапен притьмом крутнувся, метнув на той запах свого серпа — і пришпилив привида до каучукового дерева, де той, переконував він, нидіє ще й досі. Пришпилений серпом запах, який стікає прозорою, бурштиновою кров’ю і випрохує сигари.

Мускатного дерева Велья Паапен так і не знайшов, та ще й мусив купити собі нового серпа. Але тішився тим, що саме його блискавична (попри «позичене» око) реакція і самовладання поклали край кровожерним блуканням привида-педофіла.

Аж доки хтось не піддасться-таки на його підступи і не визволить від серпа, почастувавши сигарою.

Чого Велья Паапен не знав (а знав він купу всякої всячини), то це того, що дім Карі-Саїпу — це Дім Історії, з замкненими дверима і прочиненими вікнами. Що в тому домі пропахлі старими мапами предки з гострими пазурами на ногах шепочуть щось ящіркам на стінах. Що тамтешньою задньою верандою Історія часом користується, щоб оголосити свої умови і стягнути пеню. Що несплата призводить до важких наслідків. І що в той день, коли Історія надумає виставити рахунок, отримати квитанцію за борг, який сплатив Велюта, випаде Есті.

Велья Паапен ані гадки не мав, що саме Карі-Саїпу брав мрії у полон і перемріював їх по-своєму. Що просто виколупував їх з думок перехожих, десь так, як діти виколупують з булочки родзинки. І що найбажанішими були для нього тендітні мрії пари двояйцевих близнюків: їх він перемріяв би з превеликим задоволенням.

Бідолашний старий Велья Паапен… якби він знав, що саме його обере своїм посланцем Історія, що саме його сльози зрушать колесо Жаху, то, може, й не