Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Та невже? – навмисно провокував хлопця Мирон.

Той бліднів і щиро та чесно казав:

– Що ви можете знати про війну? Про нашу війну?

– Все, – бризкав впевненістю Мирон.

– Нічого ви про неї не знаєте! – заводився Маленький.

– Куди ж мені, бридкому й недолугому?

– Війна…вона не знає вихідних, свят, не робить виключення для жодного з її учасників. Війна – замінник життя. Своєрідне існування, безперервний двобій зі смертю, де ти можеш перемагати її багато разів, але смерть здобуває перемогу тільки один раз. І тоді вже не важливо, скільки перемог здобув ти, адже, врешті-решт, завжди перемагає смерть.

– Ти філософ, – підбурював його далі Мирон.

– Ні! – вигукнув Маленький. – Я той, хто бачив війну й жив нею.

– Тихше, – сказав Принцип, відкладаючи книжку. – А тобі, Євгене, має бути соромно. Навіщо хлопця провокуєш?

– Бо хочу чути голос війни, – відрізав полковник і кинув злий погляд на Принципа.

«Не заважай!» – казали його очі.

«Не чіпай хлопця!» – у відповідь блискав йому Принцип своїми.

– Скажи мені, Маленький, як ти ставишся до влади? – Мирон вирішив не зважати на Івана й далі вів хлопця лабіринтами власного тесту.

– А що таке влада, пане полковнику? – запитав Маленький. – За рік війни я так і не побачив влади в нашій країні.

– Жодних змін?

– Чому ж… – Маленький задумався. – Люди змінилися. Країна вже не та. Стала меншою, уразливою, зубожілою. Система залишилася, проте ні держави, ні влади я не бачу.

Він встав з дивану, на якому сидів, і підійшов до стіни. Маленький стояв спиною до Мирона й говорив.

– Скажу вам навіть більше. Я не сприймаю так звану сьогоднішню владу, як і владу російську. Саме через неї ми сьогодні сидимо в Криму, який вже не наш.

– Поки що не наш, – зауважив Мирон.

– Ви ж доросла людина, полковнику. Скажіть мені, будь ласка, і як ми його повернемо? Чекатимемо на розпад імперії? Чи може смерть тирана? Я думаю так: Україна втратила Крим назавжди. Через недолугість і злочинність тих, кого революційна хвиля винесла на політичний Олімп. Війну потрібно було починати в Криму. На півострові її було б легше виграти.

– Ти стратег?

– Ні. Я солдат.

– Не думай про глобальне, солдате. Роби свою маленьку справу, і з часом складеться загальна картинка. Та, яка потрібна саме нам, – сказав йому Мирон і зрозумів, що був правий.

Солдати ненавиділи владу, бо вона посилала їх на вірну смерть, вимінюючи їхні життя на власні вигоди. І цього вони не могли пробачити.

Дощ лив дві доби поспіль. Увесь цей час вони відсиджувалися у будинку, чекаючи на новини та появу Гаруна.

Гарун з’явився, коли сонце своїми променями, наче руками, розсунуло хмари й нагадало про літо, що залишилося позаду. Він сів за стіл на кухні й сказав:

– Начебто, є. Ми знайшли його слабке місце.

– І де ж воно? – спитався Принцип.

Гарун лукаво посміхнувся й сказав:

– Цю операцію ми проведемо разом із Мироном. Усім іншим не варто знати деталі.

– Хто ухвалив таке рішення? – злився Принцип.

– Я, – сказав полковник Мирон, хоча нічого ще не знав, але розумів, що Гарун має рацію.

– Гаразд, – неохоче погодився Принцип і запитав: – А що маємо робити ми?

– Те, що робили останні два дні. Відпочивайте і дуже вас прошу – без самодіяльності, емоцій та реалізації чоловічих бажань. Сидіть, наче миші. Після твоєї вилазки до готелю, Іване, спецслужби перевертають усе навкруги. Шукають убивць, а саме – тебе.

– Не бачу в цьому нічого дивного, – потиснув плечима Принцип. – Ми б теж шукали.

– Ми не вони, а вони не ми, – сказав Гарун, і вони з Мироном пішли геть, залишаючи трійцю на самоті з їхніми здогадками та гіпотезами.

Полковник Мирон довго слухав Гаруна. Щойно той закінчив, Євген сказав:

– Ти правильно зробив, що не задіяв хлопців. Артем ще б пішов. Принцип та Маленький – в жодному разі.

Він сів на рінь пляжу й закурив.

– Виходить, настав час і нашого Ахмеда Бучикі.

– Що? – не зрозумів Гарун.

– Нічого. Все гаразд. Згадую давню розмову.

Гарун кидав у море камінці.

– Ти зі мною? – запитав він Мирона.

– Так, друже. Я з тобою.

– Такого шансу більше не буде. Замість однієї цілі – десять, а може, й п’ятнадцять чи двадцять.

– Нам треба вивезти з Криму хлопців. До того, як усе станеться.

– Згоден. Завтра-післязавтра переправимо їх до Стамбула.

– Організуєш?

– Звичайно.

– Ну що ж… Щойно хлопці будуть у безпеці, можемо починати.

– Спершу продумаємо свій відхід. Ти ж розумієш, що нам потрібно буде їхати геть з півострову одразу після операції.

– Можливо, краще зачаїтися й перечекати у доброму схроні?

– Ні. Вони перевернуть усе в пошуках убивць. Заблокують півострів та будуть чистити кожну домівку.

– Постраждає багато невинних людей, – зітхнув полковник Мирон.

– А ля гер, ком а ля гер, – Гарун сів на рінь біля Мирона й поклав йому руку на плечі. – Ми повинні це зробити, Женя. Не думай ні про що. Наслідки й висновки залиш історії.

– Вона нас уже ніколи не виправдає.

– Ми й не потребуємо її виправдання. Нехай виправдовує тих, хто вважає себе великими. Ми – звичайнісінькі солдати свого обов’язку й людської совісті.

Мирон подивився на нього й сказав:

– Чому ти зірвався з Женеви? Навіщо воно тобі? Ти ж мільйонер, маєш усе, що тільки-но забажає твоя душа: діаманти й алмази, найкрасивіші жінки та дорогущі яхти, вілли й спортивні авто, власні літаки й подорожі світом. Чого тобі не вистачало, Саша?

Гарун дивився в далечінь, де море врізалося у горизонт, зливаючись з безкрайнім небом.

– Бачиш ось це, – махнув він рукою туди, куди дивилися його очі.

– Бачу, – сказав Мирон.

– Так ось, Женька, це наше! Наше з тобою, а ще Іванове, Нечипайла, Артема та Маленького. Воно – вашого покійного друга Андрія і його дітей, Павла, а для тебе – твого генерала, і його онуків. Ніхто, чуєш мене, жоден чоловік, навіть якщо він надумав собі, що він наймогутніший на цьому світі, не має права приходити і красти це у нас. Зрозумів?

– Чого ж тут не зрозуміти?

– А ти мені кажеш про алмази та якихось дівок. Не варті вони й клаптика нашої землі. Усі разом взяті не варті. Саме тому я тут і з тобою, – він замовчав, розвернувся від моря і сказав Мирону:

– Пішли, друже! В нас ще багато справ.

І