Крістіна Лорен - Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен

деякі з будинків продали та реконструювали чи й узагалі повністю оновили. Цій вуличці не вистачає трішки хвалькуватого блиску інших частин шикарного Парк-Сіті; навіть реконструйовані будинки зберегли атмосферу безпечної лісистої місцевості. Улітку, якщо примружитись, можна побачити в кінці вулиці зимову країну чудес, яка от-от готова з’явитися.

Дим клубочиться з димарів, а безладна суміш святкової музики ллється дорогою. Я зупиняюся біля свого улюбленого будинку на цій вулиці — обвитої плющем споруди, що нагадує оселю лісових гномів — та дивлюсь на еркер[43], який виходить на вулицю. Дві затінені фігури рухаються в передній кімнаті біля різдвяної ялинки, що яскраво сяє. Ще одна постать порається на кухні. Навіть звідси я вловлюю запах печеної індички й маслянистої солі холодних соснових дерев. Якби я прихопила з собою скетчбук, то зробила б замальовку прямо тут.

Якщо мені так добре серед снігу, чому б не оселитися там, де сніжить? Таке собі раптове перегрупування думок, усвідомлення, що мені не обов’язково лишатись у Каліфорнії та не слід втискати ціле життя в нинішній шаблон. Я можу рухатися. Можу покопирсатися в тунелях думок та уявити роботу мрії. Можу з’ясувати, хто ж така ця бісова Мейлін Джонс. Я спробувала підкорити Ендрю, але він вислизнув із моїх рук, хоча це й не означає, що варто дозволити іншим ниточками хоробрості розірватися.

* * *

Мій настрій, яскравий після прозріння, спадає, щойно я повертаюсь у хижку та усвідомлюю, що Ендрю немає серед решти у вітальні.

— Всім привіт, — вітаюся.

Бурхливі балачки завмирають із моєю появою.

— Здоров, Мей, — виструнчився Майлз.

Усі в очікуванні вирячилися на мене. Не думала, що моє повернення так точно підмітять.

— Здоров…

Захарія катається по килиму і хихоче.

— Що таке? У мене на голові пташине гніздо?

Аарон проводить долонею по темному, як чорна діра, волоссю, говорячи:

— Та ні, нічого такого, — ніби це було серйозне запитання.

Нарешті Ліза цікавиться:

— Ти зайшла через сіни?

Заперечую:

— Через головний вхід. А що?

Вони продовжують витріщатись на мене, ніби чекають продовження.

— Гаразд. М-м-м… Ендрю досі в плавучому будинку?

— Він… — починає Кеннеді, але в ту ж мить Рікі бовкає:

— Надворі холодно?

Спантеличено закліпавши, відповідаю натягнуто:

— Так.

Опустивши очі на новий годинник, усвідомлюю, що мене не було майже дві години, а я навіть не подивилася, чи машина Ендрю досі стоїть у під’їзді. Я б запитала, чи він тут, але не певна, що хочу знати.

Незграбно кручусь на місці, не впевнена, що з собою вдіяти.

— Що ж, ви всі поводитесь якось дивно, тож я трохи посиджу внизу. Дайте знати, коли буде потрібна моя допомога з вечерею.

— Ти повинна піднятись нагору, — виспівує Захарія на підлозі.

— Повинна?

Усі голови в кімнаті зі згодою кивають.

Запитально глянувши на них, кажу:

— Гара-а-азд, хай буде по-вашому, — принаймні це дає мені привід, щоб утекти. Човгаю коридором, огинаю поруччя, аби піднятися сходами, але щось хрустить під моєю стопою в шкарпетці. Піднявши ногу, виявляю на підлозі якийсь сріблястий предмет і вивчаю його.

Це — розчавлений м’ятний «цілунок». На мить мені перехоплює подих від здивування, але потім очі знов зосереджуються на підлозі, і я усвідомлюю, що іще по одній цукерці лежить за фут від мене в обох напрямках: одна вказує нагору, інша — в кухню, куди б я пішла одразу ж після прогулянки.

У моїх думках сріблясто спалахує надія. Побігши сходами, простую стежкою з цукерок, розсипаних коридором і за поворотом.

Слід веде прямо до спальні Ендрю й зупиняється точнісінько біля його шафи.

Серце перетворюється на маніяка в грудній клітці, коли я тягну на себе двері й бачу Ендрю, який мружиться проти світла.

— Щось ти загулялася, Мейзі. Я вже пів години тут сиджу.

Я занадто вражена, щоб говорити, але точно не настільки, щоб розридатися.

— Ендрю?

Знизу лунає шквал аплодисментів і вітань.

— Я ж казав піти нагору! — горланить Захарія, перш ніж хтось ляскає його долонею по роту й виводить з режиму крику.

Зі скреготливим сміхом Ендрю тягне мене в шафу.

Не знаю, чи я кричу, але моє серцебиття так гучно відлунює у вухах, що скидається на грім.

— Що тут коїться?

Його голос ніжний, трішки гіпнотичний:

— А на що схоже?

Схоже на те, ніби він солодко мене спокусив, ніби дивиться на мій рот, ніби збирається поцілувати. Але, враховуючи мій крихкий вразливий емоційний стан, припустити таке — дуже погана ідея.

— Що ж, — прикусивши губу, оглядаю маленьке тьмяне місце. Констатувати факти — чудовий початок. — Схоже на те, ніби ти залишив стежку з моїх улюблених цукерок, щоб заманити мене до шафи.

Ендрю сліпучо усміхається. Відчуваю, як його рука обережно опускається на мою талію, ковзає вниз по стегну, пальці стискаються, притягаючи мене ближче.

— Як гадаєш, навіщо?

Мені хочеться відповісти, що в цілях безпеки краще йому самому це сказати, але слова в моєму горлі здаються втомленими та вкритими пилом. Те, що виходить, мене дивує:

— Ти хотів усамітнитися зі мною в місці, де ми вперше цілувалися, щоб ти зміг визнати, що весь цей час я мала рацію.

Ендрю схиляється й ніжно притискає губи до моїх.

— Весь цей час ти мала рацію, Мейзі.

Знаю, він говорить про нас і те, що я сказала у плавучому будинку, але його дихання пахне м’ятою і шоколадом.

— Я знаю: м’ятні «цілунки» справді смачні.

Він сміється, видихаючи теплий потік повітря проти моєї шиї.

— Ти знала, що насправді вони називаються Hershey’s Kisses Candy Cane Mint Candies, а на смак як «білий крем та свіжий хрускіт м’яти»? — він цілує мене в шию. Це означає, що технічно вони не з білого шоколаду. Більше не буду тебе присоромлювати за любов до них.

— Ого, дякую.

Його усмішка розгладжується.

— Ти так швидко вибігла з плавучого будинку, я й сказати нічого не встиг.

— Мені здалося, тобі треба побути самому.

— От якби слова прийшли мені швидше… — визнає він. — Я просто не створений таким.

— Але якби ти сказав щось, — говорю я, — тоді не зміг би зробити красивий жест у своєму улюбленому місці — в цій шафі.

— З твоєю улюбленою річчю — жахливою цукеркою.

— Не будь скромним, Ендрю Поллі Голлісе. Ти — моя найулюбленіша річ, і ти про це знаєш.

Його грайлива усмішка зникає, а вираз сповнюється полегшенням, щойно ми зупиняємо гру. Ендрю бере долонею моє обличчя й пристрасно цілує в губи. Він притягує мене ближче і тихо стогне, коли його язик торкається мого.

— Тепер можна це сказати? — запитує він, відхилившись на кілька дюймів.

— Що саме?