Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

тоді зірветься зі стелі і вразить усіх, хто опиниться поблизу... — він знову зазирнув до папірця, — «так, що їхня плоть відділиться від кісток».

— Гкрно, еге ж? — посміхнулася Кіті. Її пальці крутили в кишені срібну підвіску.

— Е-е... і як ви пропонуєте обійти цю пастку? — чемно запитала Енн у пана Пенніфізера.

— Деякі способи є, — відповів старий. — Зараз, на жаль, вони нам недоступні. Ми не маємо належних магічних знань. Та водночас пан Гопкінс знайомий з одним чоловіком, який зможе допомогти нам.

Усі подивилися на бібліотекаря, погляд якого зненацька став винуватим.

— Він чарівник... колишній, — пояснив пан Гопкінс. — Будь ласка! — голос його потонув в обуреному гаморі. — Послухайте мене!.. Він зневірився в нашому уряді... в нього на те є власні причини... і прагне скинути Деверо та його посіпак. Він має артефакти й знання, що допоможуть нам обійти Закляття Чуми. До того ж у нього, — пан Гопкінс зачекав, поки в коморі стане тихо, — є ключ від потрібного склепу.

— А хто він такий? — поцікавився Нік.

— Я можу сказати вам лиш те, що він — один з найпомітніших стовпів нашого суспільства, вчений і шанувальник мистецтва. Він знайомий з багатьма впливовими особами.

— А як його звуть? — спитала Кіті. — Поки що все це лише слова...

— На жаль, він дуже старанно приховує своє ім’я. Власне, нам усім варто чинити так само. Я йому про вас теж нічого не казав. Якщо ви погодитесь на його допомогу, він може найближчим часом зустрітися з вами... з одним з вас. І передасть потрібні нам відомості.

— А чи можна йому довіряти? — стривожився Нік. — Може, він просто хоче виказати нас?

Пан Гопкінс кахикнув:

— Навряд. Він уже не раз ставав нам у пригоді. Численні поради й натяки я передавав саме від нього. Він давно вже прагне сприяти нашій меті.

— Я переглянув у бібліотеці документи про це поховання, — додав пан Пенніфізер. — Вони видаються справжніми. Підробити таку річ надто важко. До того ж він уже кілька років знає про нас від Клема. Якби він хотів зашкодити Спротиву, то мав би таку змогу давно. Ні, я йому вірю, — старий, хитаючись, підхопився; голос його знову зробився хрипким. — Урешті-решт, це моє товариство! Будьте ласкаві робити те, що наказую вам я! Які ще є запитання?

— Запитання одне, — обізвався Фред, клацаючи ножем. — Коли ми розпочнемо?

— Якщо все буде гаразд, ми зробимо це наступної ночі. Залишається тільки...

Старий замовк і згорбився, аж захлинаючись кашлем. Його зігнута спина кидала на стіну химерні тіні. Енн підійшла і допомогла йому сісти. Минув певний час, перш ніж він заговорив.

— Даруйте, — сказав він нарешті. — Я нездужаю — ви самі це бачите. Сили мої щодня згасають. Правду кажучи, друзі, Вестмінстерське абатство — це найкраща нагода, яка досі мені випадала. Нагода вивести вас усіх... до чогось більшого. Це стане нашим новим початком!

«І вашим гідним кінцем, — подумала Кіті. — Останньою спробою домогтися чогось відчутного, перш ніж ви помрете. Я лише сподіваюся, що чуття й цього разу не зрадить вас».

Аж тут пан Пенніфізер раптово обернувся до дівчини, ніби прочитав її думки.

— Залишається тільки зустрітися з нашим таємничим добродійником, — закінчив він. — І узгодити умови. Якщо вже ви сьогодні такі завзяті, Кіті, то саме ви й підете завтра до нього.

Кіті мужньо зустріла погляд старого.

— Гаразд, — відповіла вона.

— Отож-бо, — старий оглянув усе товариство, одного за одним. — Правду кажучи, я трохи засмучений. Ніхто з вас навіть не поцікавився, чию могилу ми збираємось відвідати. Невже вам до цього байдуже? — він знову хрипко засміявся.

— Е-е... чию ж, сер? — запитав Стенлі.

— Могилу людини, відомої вам ще зі школи. Гадаю, що йому досі приділяють чималу увагу на уроках. Це — Засновник нашої держави, найвеличніший і найстрахітливіший з усіх наших проводирів, герой Праги, — очі пана Пенніфізера блиснули в затінку, — наш любий Вільям Ґледстон!

Частина третя

22

Натаніелів літак вирушав з аеропорту «Боксгілл» рівно пів на сьому вечора. Службовий автомобіль мав приїхати по нього на годину раніше — пів на шосту. Це означало, що він має близько половини доби, щоб підготуватися до найважливішого доручення за увесь час його короткої урядової кар’єри — подорожі до Праги.

Насамперед хлопцеві слід було розібратися зі своїм слугою й можливим товаришем у мандрівці. Повернувшись до Вайт-голлу, Натаніель знайшов вільну кімнату для виклику духів і, ляснувши в долоні, знову призвав до себе Бартімеуса. Коли джин з’явився, він змінив подобу з пантери на свого улюбленого смаглявого хлопчика. Натаніель звернув увагу, що цього разу хлопчик був убраний не в звичайну єгипетську спідничку, а в старомодний твідовий дорожній костюм з рукавичками, крагами й несподіваним шкіряним пілотським шоломом із завеликими окулярами. Натаніель спохмурнів:

— Скидай це лахміття. Ти зі мною не полетиш.

Хлопчисько ображено скривився:

— Чому?

— Бо я подорожую інкогніто. Це означає, що мені нема чого тягати демонів через митницю.

— А хіба для нас карантин?

— Чеські чарівники перевіряють усі літаки — шукають найменших проявів магії. А вже британський літак вони оглядатимуть якнайстаранніше. Жоден артефакт, магічна книга чи навіть найдурніший демон повз них не проберуться. У польоті мені доведеться залишатися «простолюдином». А тебе я викличу, тільки-но прибуду на місце.

Хлопчисько відсунув окуляри на лоба, щоб було краще видно його зневажливу гримасу:

— А я вже думав, що Британська імперія порядкує цілою Європою! Ви ж підкорили собі Прагу століття тому! Як це так, що тепер вони вам наказують, чого не можна робити?

— Вони нам не наказують. Ми, як і раніше, підтримуємо рівновагу сил у Європі, але офіційно в нас із чехами зараз є угода. Нині вона гарантує, що ніяких магічних вторгнень до Праги ми не здійснюватимемо. Ось чому ця подорож вимагає делікатності.

— До речі, про делікатність... — хлопчисько широко всміхнувся. — Я непогано сьогодні поводився, авжеж?

Натаніель стиснув губи:

— Що ти маєш на увазі?

— Сьогодні зранку я був такий слухняний — хіба ти не помітив? Я міг би наговорити твоєму начальству сім мішків гречаної