Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

гнів. Чому? Чому він просто не залишив усе так, як є? Том мав захищати свою сім’ю, а не роздирати її на шматки. Глибоко в підсвідомості прокинулося темне важке почуття, що шукало собі пристановища. Думки Ізабель виром затягувала темрява — він планував це протягом двох років. Хто цей чоловік, який зміг збрехати їй, забрати від неї дитину? Вона пам’ятала вигляд Ханни Ронфельдт, коли та торкалася його руки, і задумалась про те, що насправді сталося між ними. Раптом вона виблювала на траву.

Океан розбивав штормові хвилі об скелі, розбризкуючи краплі на сотні метрів над водою, саме там, де на краю гори стояла Ізабель. Від краплин солоної води хрести потемніли, а її сукня стала вологою.

— Ізі! Ізабель! — крізь шторм долинав голос Тома з острова.

Буревісник літав колами в повітрі, кружляв і кружляв перед тим, як несподівано, мов блискавка, кинутись униз, щоб упіймати оселедця. Але удача і шторм були на боці риби, і вона вистрибнула з дзьоба птаха, падаючи назад у хвилі.

Том подолав декілька сотень ярдів до своєї дружини. Буревісник продовжував висіти на штормових потоках, знаючи, що гуркіт води полегшить ловлю риби, яка не ховається глибоко в рифах.

— У нас небагато часу, — сказав Том, притягнувши Ізабель ближче. — Люсі будь-якої хвилини може прокинутись.

Поліцейські годину допитували його, і двоє з них, озброєні лопатами, тепер прямували до старих могил на іншому боці острова.

Ізабель розглядала його обличчя, ніби він був незнайомцем.

— Поліцейський заявив, що хтось послав Ханні Ронфельдт брязкальце…

Він витримав її погляд, але нічого не сказав.

— …Що хтось написав їй два роки тому, щоб повідомити, що її дівчинка жива. Томе! — це все, що вона могла сказати, дивлячись на нього широко розплющеними від страху очима. — О Томе! — промовила вона знову, ступивши крок назад.

— Ізі, я мав щось зробити. Одному Богу відомо, що я намагався пояснити. Я лише хотів, щоб вона знала: її дитина в безпеці.

Ізабель подивилася на Тома, нібито намагаючись віднайти сенс у словах, які лунали здалеку, хоча він стояв так близько, що пасма її волосся торкалися його обличчя.

— Я довіряла тобі, Томе. — Притримуючи волосся, вона пильно дивилась на нього, із застиглим ротом, намагаючись віднайти слова. — Що, заради Бога, ти зробив із нами? Що ти зробив з Люсі? — Ізабель побачила, як опустились Томові плечі, але в очах чоловіка було полегшення. Жінка забрала руки, волосся вкрило її обличчя, мов траурна вуаль, і вона почала ридати. — Два роки! Хіба все було брехнею ці два роки?

— Ти бачила ту бідну жінку! Ти бачила, що ми зробили.

— І вона важить для тебе більше, ніж твоя сім’я?

— Це не наша сім’я, Із.

— Це єдина сім’я, яка у нас була! Бога ради, що ж станеться з Люсі?

Він схопив її за руки.

— Послухай! Зроби те, що я скажу, і з тобою все буде гаразд. Я сказав їм, що в усьому винен саме я. Що залишити Люсі — моя ідея, сказав, що ти була проти, але я змусив тебе. Вони збираються повернути нас у Партаґез. Ізі, я обіцяю захистити тебе. — Він знову притулив дружину ближче й торкнувся поцілунком її голови. — Немає значення, що зі мною буде. Я знаю, що вони відправлять мене до в’язниці, але, коли я вийду, ми все ще…

Раптом вона вибухнула, б’ючи кулаками в його груди.

— Не говори «ми», Томе! Після всього, що ти зробив! — Він не спробував її зупинити. — Ти зробив свій вибір! Ти не дав шансу ні Люсі, ні мені. Тому не треба. — Вона шукала слова. — Не чекай, що я буду турбуватись про те, що, в біса, станеться з тобою після всього.

— Із, не треба, ти не тямиш, що кажеш!

— Я не тямлю?! — пронизливо прокричала Ізабель. — Я знаю, що вони заберуть нашу доньку. Коли ти це зрозумієш, коли?! Те, що ти зробив, неможливо пробачити!

— Господи, Із!

— Ти міг би вбити мене, Томе! Убити мене було б краще, ніж убити нашу дитину. Ти чудовисько! Зимнокровне, самозакохане чудовисько!

Том стояв, убираючи слова, що ранили його більше, ніж пориви вітру. Він шукав на її обличчі хоч трохи любові, в якій вона щоразу клялася йому, але її переповнювала холодна лють океану.

Буревісник знову кинувся стрімко вниз, тріумфально шугнувши зі здобиччю в дзьобі так, що тільки її рот безсильно стулявся і розтулявся, показуючи, що вона колись існувала.

— Зараз відпливати небезпечно, — сказав Ральф сержанту Накі.

Сержант Спреґґ, старший поліцейський з Олбані, намагався вийти в море негайно.

— Може плисти сам, якщо так хоче повернутися, — усе, що сказав шкіпер.

— Добре, нехай Шерборн залишиться на кораблі, під вартою. Мені тут не потрібні їхні балачки з дружиною, — наполягав Спреґґ.

Сержант Накі подивився на Ральфа і здивовано підвів брови, а кутики скривлених губ видавали його думку про товариша.

Коли почало заходити сонце, Невіл Віттніш бадьоро покрокував до човна.

— Чого вам треба? — запитав констебль Страґнелл, який серйозно ставився до патрулювання.

— Шерборн буде потрібний мені для передавання повноважень. Він має піти зі мною, щоб запалити маяк. — Хоча Віттніш говорив рідко і коротко, його тон завжди був категоричним.

Це збило з пантелику Страґнелла, але він усе ж знайшов що сказати:

— Гаразд, я піду з ним.

— Жодних сторонніх людей на маяку. Такі закони Співдружності. Він повернеться, коли ми закінчимо.

Том і доглядач маяка пішли мовчки до вежі. Підійшовши до дверей, Том тихо сказав:

— Навіщо все це? Я ж не потрібен вам для того, щоб запалити маяк.

Старий відповів просто:

— Я ніколи не бачив маяка в такому хорошому стані. Для мене не має значення, що ще ти зробив. Але ти ж хочеш з ним попрощатися. Я почекаю внизу. — І він відвернувся, дивлячись у кругле вікно й оцінюючи шторм.

Том востаннє піднявся сотнями сходинок. Востаннє він створив диво світла із сірки та мазуту. Востаннє відправив сигнал морякам: «Обережно!»

До ранку шторм стих, і небо знову стало ясно-синім. Узбережжя заповнилося жовтуватою піною й водоростями, що їх викинули на берег хвилі. Поки човен відпливав з Януса, зграя дельфінів гралася біля носа човна, деякий час їхні обтічні сірі форми піднімалися й ховались у