Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

— Зрада?! — стрепенулися Олеся і стукнула мене кулачками в груди. — Хто говорить про зраду? Я нікого не зраджувала! Чуєш?! Нікого! Я лиш закон козацький порушила, щоб кошового побачити і доручення виконати.

— Та тихо ти, розвоювалася... — згріб її назад в обійми. — Хто ж тебе звинувачує? Пояснюю тільки...

— Добре пояснюєш... — пробурмотіла дівчина, і майже слово в слово повторила мої думки про неї: — Не знаю, Петрусю, що ти пригадаєш, коли пам'ять повернеться, але що виріс ти не в селянській хаті — можу заприсягтися. Занадто освічений...

— Знаю... Усі так кажуть. А ще часто докоряють тим, що білоручка.

— Дурниці... — Олеся знову відсторонилася. — Знайшли чим попрікати.

Я помітив: вона любить дивитися в очі, коли намагається переконати у своїй правоті.

— Махати вилами чи косою може кожен. Куди складніше — вивчитися грамоті або медицині. Виглядаєш ти молодо, а очі — як у мого батька. А йому вже за п’ятдесят було і років зо двадцять, як на Рогатинську парафію висвячений був.

— Що, що?! — вигук здивування вирвався раніше, ніж я встиг стриматися. — Ти дочка священика з міста Рогатина?

— Ти знав мого батька? — в свою чергу здивувалася дівчина.

— Ні... Але такий збіг... Зачекай... Та ні… Ту дівчину, здається, Анастасія звали. Точно — Анастасія Лісовська...

Очі у Олесі зробилися величиною з чайні блюдця.

— Я теж Лісовська... Але сестри Анастасії у мене немає. Марія, Віра і Софія... Маму Серафімою звали. Батька — Гавриїлом... — вона зітхнула і перехрестилася. — Царство їм небесне.

— А як маму твого батька звали? Бабуся або прабабуся Анастасія або Олександра в вашому роду були?

— Прабабуся Агафія. Померла вже. Бабуся — Катерина... теж поховали. Більше року вже. Тітка Варвара з нами жила... Молодша сестра батька. Років на десять старша за мене. Бусурмани... замордували її... тієї ночі...

— Тихо, тихо... — довелося обійняти ще міцніше. — Всі мученики... в Раю вже. Їм там добре. І якщо дивляться на тебе зараз, хай не засмучуються сльозами. Помолися за них, якщо хочеш, але тільки не плач. Не треба... Тепер усе буде добре. Обіцяю. Ми завтра ж вирушимо в дорогу. Доберемося до Кафи. Знайдемо твоїх сестер і... Я не знаю ще як... викупимо чи викрадемо, але обов'язково звільнимо їх. Чуєш мене? Присягаю!

Намагаючись заспокоїти Олесю, я забув, що «майже нічого не чув» і не повинен знати, де зараз її сім'я. Але дівчині, на щастя, було не до того. Їй дуже хотілося вірити моїм словам. І я продовжував говорити далі, абсолютно не сумніваючись у тому, що у нам усе вдасться. Тому що вперше зрозумів — це не мій світ, не моя історія. А значить, тут ще нічого не сталося, ніщо не зафіксовано і усе може бути інакше, ніж я пам'ятаю. Інші особи, будуть діяти в інший час і з іншими результатами. І всі ті біди, війни і нещастя, якими сповнена історія моєї Батьківщини, зовсім не обов'язково мають статися тут. Звичайно, я не та фігура, яка може вплинути на хід історії, змінити долю світу, але дещо — підправити цілком здатний.

Взяти наприклад цю дівчину, яка в тому, моєму світі стала наложницею султана... Правда, сторіччям раніше і під іншим ім'ям... Якщо історики не помиляються. Та наплювати! Тут Олеся нічиєї наложницею не буде! Тому що я цього не хочу! І пішли всі лісом...