Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Ну, один день можна перетерпіти. То більше, що я мав свою мету. Головне тут було — залишитися з батьком у морі вдвох, бо на березі мама, а це — зайві розпитування. Не розповідати ж їй усе, що я знаю, чим живу та що мене тепер мучить! Мами ж не для того.

Й от, коли ми всі після третього купання вийшли з води, я забарився, а тоді повернувся й повільно побрів углиб, час від часу нахиляючись і щось ніби піднімаючи з дна. Море було доволі тихе, людей на пляжі — крім нас, нікого, вода — майже прозора. Це могло виглядати переконливо. Я звернув ліворуч, пройшов так кілька метрів, потім знову на глибину, тоді праворуч… Просто ніби так собі гуляю — без наміру купатися. Принаймні малого це не могло спокусити приєднатися до мене. Коли я вже зайшов далеченько, аж вода сягала до пояса, батько недбало підвівся і теж пішов у море — так само повільно й ніби без особливого бажання купатися. Щось видивлявся на дні, нахилявся, діставав якусь мушлю, роздивлявся, тоді викидав. І поступово наближався до мене. А коли між нами залишилося щонайбільше двадцять метрів, я різко відштовхнувся й пірнув. Скільки було повітря в легенях, я плив на глибину, намагаючись триматися біля самого дна.

Випірнувши і витерши воду з очей, я не побачив батька, а лише через мить помітив велику білу рибину, що пливла до мене під самісінькою поверхнею води. Я знову пірнув і поплив під водою паралельно до берега. Та батько, мабуть, не заплющував очей під водою, бо коли я, ніби поплавок, вискочив із води, він уже був поруч.

Батько ще не встиг витерти очі й хапнути повітря, як я вже почав шалено його оббризкувати, б’ючи долонею вздовж поверхні води і черкаючи нею по нечастих гребенях маленьких хвиль. Такий спосіб дуже підступний, бо дає змогу посилати в супротивника відразу кілька хмаринок бризків, які летять швидко і б’ють в обличчя, ніби дрібні камінці. Це — не боляче, та досить колюче. Очі варто ховати.

Батько не встиг, тому знову був змушений їх протирати, відвернувшись від мене. Я миттю змінив позицію, змістившись лівіше. Нарешті він різко, на півоберта, повернувся ліворуч — то був такий обманний маневр, аби я вистрілив, а він тим часом розвернеться праворуч і заб’є мені очі та подих своїми бризками. От лише він не знав, що я вже тут. Тож, тільки-но повернувшись, батько знову потрапив під град від моїх дотичних ударів по хвильках.

Так повторювалося тричі, поки він зрозумів, що я в цих іграх спритніший і ліпше тренований, аніж він. Батько важко хлюпнувся цілим тілом у воду і поплив од мене геть — у напрямку Туреччини.

А я повільно побрів до берега. І раптом мені здалося, що за спиною я почув щось на кшталт рохкання чи гарчання:

— Гуррг, гуррг.

Потім знову:

— Гуррг, гуррг.

Чесно вам скажу: я злякався. Таких звуків я ніколи не чув, але десь у мізках устигла проскочити божевільна думка, буцімто в морі мене наздогнало одоробло.

Я різко обернувся, а батько вже був напоготові. Обома долонями він залив мені обличчя водою. На мене напав сміх, але наступна хвиля з його долонь потрапила в горло. Я закашлявся, тож то були ще дурніші звуки: кашель і сміх, — аніж те рохкання, яким він так ловко мене обдурив і змусив утратити пильність. Нарешті батько теж розсміявся й повільно пішов до берега.

— Па, — кинув я йому в спину.

Але він не озирнувся, очікуючи, що це я так незграбно намагаюся повторити його хитрість. Ще кілька кроків — і розмови вже не вийде, бо ми майже досягнемо берега. А голоси з води на березі чути значно краще, ніж голоси з берега — у воді.

Батько зупинився і подивився на мене допитливо. Очі його були червоні від морської води. Це й у мене, певно, такі. Ми з ним узагалі схожі. А малий більше схожий на маму. Так прийнято вважати.

— Па, — знову сказав я, коли батько вже, схоже, був готовий до серйозної розмови. — Тільки нікому не кажи.

Він кивнув.

— Ти пам’ятаєш, коли в малого було младєнчеське?

Він здивовано звів брови.

— А ти звідки знаєш про це?

— Нізвідки, — відповів я, стенувши плечима. — Пам’ятаю.

— Чого ж ти ніколи про це не казав?

Розмова пішла не туди. Тепер він допитував мене, а мені самому треба було отримати від нього інформацію.

— От кажу, — мовив я. — А ти пам’ятаєш куди ти подів ті яйця, якими… якими мама викатувала?..

— Може, то тобі приснилось? — урвав він мене, хоча я бачив, що він каже неправду — просто хоче мене від правди вберегти.

— Ні, — твердо сказав я. — Мені просто дуже треба знати, куди ти тоді подів ті яйця.

— А якщо скажу, що ти зробиш?

— Нічого, — я знову стенув плечима. — Просто я мушу знати.

— Ну, якщо мусиш… Я тобі пообіцяв, що нікому не скажу…

— І я тобі обіцяю.

— Я їх закопав на вільній ділянці навпроти нашого дому. Там тепер земля комунального будинку. Агент там живе.

— Далеко від його квартири?

— Та навіщо тобі?!

— Па, ну справді дуже потрібно.

Запала мовчанка. А потім він відповів.

— Я хреста над тим місцем не ставив. Але якщо правильно пам’ятаю, то якраз перед самим вікном Агентової веранди.

І тут я побачив за його спиною малого. Паразит підкрався, скориставшись тим, що батько затуляв од мого погляду частину берега, причаївся й підслухав. Оце вже було погано.

— Дякую, — сказав я, розвернувся й пішов у воду.

— Стривай, — сказав батько таким голосом, що не послухатися я не міг.

Якщо він зараз помітить малого, я ніколи не зможу виправдатися перед ним, що не навмисно це підлаштував і що сам не бачив малого. Я вирішив іти напролом. Повернувся до нього і швидко вдарив долонею по воді. Він не втримався й відповів. Поки мої очі знову заливала вода, я встиг побачити, що малий бреде до берега, а відстань до нього вже така, що навіть якщо батько тепер його побачить, то нічого не запідозрить.

Розділ 12

Ніколи не думав, що доведеться підозрювати Степана Пилиповича… Вапще, я нічого такого й не почув, але сам факт, що начальник міліції в робочий час у «Піскарі» п’є з директрисою горілку… Та ще й ця його фраза: «Закон