Любов Відута - Ловці думок, Любов Відута

самі собою. А відповіді на інші запитання з часом обов’язково віднайдуться. Ще стане зрозумілим, хто розповів Клізі про перстень, який отримав Чист, і про владу, яку він дає, і кому заважав Чист. Зміниться все. І колись, напевно, люди об’єднаються, щоб зрозуміти, що ж сталося з тими родинами із Чистового списку. І настане новий день, і буде боротьба, і з’являться інші світлі мрії й сподівання. Із ловецької школи вийдуть нові ловці думок, а юні укладачі угод вивчатимуть пов’язане із сім’єю Арніки й Чиста та вигадуватимуть закони, за якими такого більше не станеться. Спливе час, і все зміниться. Усе минеться, але залишаться відчуття, які сьогодні об’єднали обидві школи. Нехай «об’єднали» не зовсім точне слово, але в тому, що зблизили, ніхто не сумнівається. Час неквапно плине в шкільній ловецькій їдальні й трохи сповільнюється, щоб дати можливість насолодитися цією історичною миттю.

Так, на перший погляд, це звичайна дружня гостина. А чому не назвати б її історичною? Усе, що ми робимо зараз, для наступної миті — уже історія. Зараз Ештон захоплено дивиться на Арніку. І її погляд у відповідь такий теплий і загадковий, як молочний туман, крізь який він летів у кулі. Вони обоє ще не знають, що принесе їм завтрашній день. І, здається, тільки вони ще не усвідомили того, що помітили всі присутні. Примостившись у кутку, курить свою люльку Дервіш, ховаючи задоволену усмішку у вусах. Дік про щось сперечається з директором ловецької школи. Не сплять допитливі юні ловці — вигадують, як довідатися, про що точиться розмова й чому це довкола одного з корпусів школи поставлено такий потужний захист? Правитель ще в дорозі до загадкової Офіри й мрійливо снить безмежною владою, яку може дати це місто. Вогнекрил поруч зі своїми друзями радіє, що вони живі. І хай поки що таємницею для всіх залишається те, як їм вдалося вижити, вони таки живі. Світ задоволений.

А Палацове місто ярмаркує. Воно завжди манитиме до себе тих, хто ще в ньому не був. Люди, як і досі, щодня віддаватимуть йому з емоціями часточки своїх душ, і вони, ті часточки, залишаться в ньому назавжди. Величні вежі незмінно вбиратимуть мікрокульки й щовечора розсіюватимуть їх, щоб наступний день був ще світліший. Як і дотепер, знавці ловецьких таємниць і самі ловці користуватимуться переходами й подорожуватимуть світами. І, можливо, Ештону вдасться відшукати в тих світах своїх батьків і сестру. Усе можливо.

Юнака раптом огорнула хвиля теплих дитячих спогадів. Пригадалася давня легенда, яку він у дитинстві чув від мами й пам’ятав навіть тоді, коли не міг нічого пригадати про себе.

Легенда

Ештонової мами

«У нічному небі ясніє молодий місяць, а Чумацьким Шляхом їдуть вози, наповнені непростою сіллю — сіллю життя. Скільки вони отак їдуть, ніхто не знає. Подейкують, що по ту сіль виїжджають замолоду, везуть її все життя, аж до старості. І начебто сидить на одному з тих возів старенький діло. З-поза білих хмар його не видно, бо одягнений він у білу сорочку, білими нитками вишиту, у білі штани, широким поясом підперезані. Навіть бриль у того діда теж білий. Та й сам такий, що й борода, і вуса в нього — як молоко. Їде він удень, їде вночі, не спиняється ніколи. А ще про нього чувати, що він знає-відає геть про все на світі, бо ж не просту сіль везе. Слідкує він за тією сіллю дуже, бо важливо, щоб ані грама не розсипалось із жодного воза. А що шлях рівний, хоч неблизький, то час від часу дідові хочеться трохи подрімати, особливо коли сутеніє й настає ніч. І кажуть люди, що саме тоді найчастіше трапляється так, що віз підстрибує на небесній бруківці, і трохи солі висипається. Тоді кожна її дрібка довго летить донизу й вибирає, у чию долоню втрапити, кому присмачити життя. Люди сплять, бо ж ніч! І їм навіть невтямки, які баталії розпалюються в небі навколо тих дрібок солі із Чумацького Шляху! Ніч — саме час для невидимих сил. Ото вже боротьба йде! Літають і темнокрилі, і світлокрилі. Вітри здіймаються такі, що ані землі, ані неба не видно. Саме тоді й бурі бувають, і моря штормлять… Кажуть старі люди, що в такі ночі зорі з небес сиплються додолу. Отак… А взяти ту дрібку солі в руки ні світлокрилі, ні темнокрилі не можуть, щоб не зостатися без крил. Бо якби хто з них торкнувся дрібки, то літати б уже не зміг. Тоді долітають вони до землі й назавжди крил позбуваються, людьми стають. Темнокрилі — темними, злими, а світлокрилі — ясними й добрими. За кожну дрібочку точиться боротьба, бо якщо сіль долетить до землі і втрапить до доброї людини — добра побільшає, ані — то… Самі знаєте. Буває, так захопляться темнокрилі, щоб дрібка до доброї людини не втрапила, що аж забудуться й схоплять її, аби тільки добра на землі не побільшало. Тоді на одного темнокрилого в небі стає менше, а на землі з’являється один недобрий чоловік. А буває, що світлокрилий розуміє, скільки лиха вчинить недобра людина, якщо хоч дрібка солі попаде до неї, і так вболіває за світ, що навіть готовий крил позбутися. І тоді все навпаки — світлокрилий, що вберіг дрібку, залишається без крил. Тоді на землі на одного доброго мудреця більше стає. І знає він те, чого інші знати не можуть, і бачить те, що для інших невидиме. До таких людей треба прислухатися, їхні поради до добрих діл ведуть. А темних, злих треба оминати десятою дорогою, бо, хоч вони теж багато всього знають, та не до добра їхні знання. Отак-то… А дідо на возі прокидається від дрімоти й знову пильнує чарівну сіль. Та й Чумацьким Шляхом ще хтозна-скільки їхатиме. Але що ніхто того діда не бачив, а тільки про нього чув, то ніхто достеменно не знає, чи то він один возам раду дає, чи то має компанію таких, як і сам, статечних дідів — по одному на кожному возі…»

— Гарна легенда, — похвалив Дервіш.

Арніка й Ештон ледь чутно мрійливо зітхнули.

Тиша… Дрімає час. І, можливо, саме тієї дрімливої миті хтось у легендарній Офірі, зважаючи на вчинки людей, будує щодо цього світу нові плани. У небі молодий місяць. Саме час для змін.

Примітки

1

О tempora, о mores! (латин.) — о часи, о звичаї!