Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Бо ж зрештою хіба це не безперечний вияв альтруїзму — зробити зі своєї смерті тихе сімейне свято? В цьому розумінні смерть Жіродо була шедевром.

То не шедевр, що не завдав авторові страждань. Отак було й з Жіродо, що помер у розпуці, бачачи, як пливуть його гроші,—це горе й прискорило його смерть. Якщо Іжін нотаря був передчасний, то вся заслуга чи, скорше, провина за це падає на його сина, Рауля Жіродо, мерзенного хлопця, в якого, як казав батько, "нічого немає за душею, крім розбещеності". У вісімнадцять літ цей молодик, украй неохочий до науки, перебрався до Ліона, щоб там пройти стажування на нотаря. У Рауля Жіродо, як відомо, були свої раз і назавжди встановлені погляди на життя. Він анітрохи не відхилявся від програми, яку накреслив собі заздалегідь, і перша її стаття рішуче заповідала не бути нотарем. У здійсненні цієї програми він постійно мав потаємну підтримку матері, яка через збочення свого жіночого розуму в поєднанні з материнською любов'ю почувала до цього хлопця неймовірну прихильність, воістину дивну для цієї похмурої жінки. Можливо, в цій любові слід вбачати дещо кровозмісний потяг, якого нотариха, щоправда, і не усвідомлювала,— цпм потягом її природа запізно мстила за деяку власну нездатність, що штовхала Жіродо в руки повій. Але хоч би там як, а Рауль Жіродо витягав зі своєї матері всі гроші, що їх вона тримала по схованках, бо у жінок з роду Тапак-Донделів був звичай відкладати собі потай від чоловіка дещицю про чорний день: вони-бо вважали, що чоловіки здатні на все — навіть зоставити вас без грошей через свою брудну звичку вганяти за всякими безстидницями. Між іншим, цей ощадницький нахил спонукає подружжя вести своє господарство помірковано, і всяк має від цього вигоду.

Та настав час, коли ні заощадження нотарихи, ані вирахування зі звичайного внутрішнього бюджету вже* не покривали синових потреб. Як на те, Рауль зустрів гарну п'янку блондинку,— такого типу, про який, він завжди мріяв. Це було непоборне почуття, якийсь поклик долі. Ця двадцятисемирічна особа, по-панібратському звана Даді, коли з нею зазнайомився Рауль Жіродо, була на утриманні одного ліонського фабриканта шовкових виробів, багатого й значного діяча в місті. Рауля Жіродо приголомшила вишуканість цієї жінки та її вміння кохатись. А Даді, зі свого боку, не лишилась байдужа до такого обожнювання та юної доброї волі, до того ж вона й потребувала цих розваг та турбот, бувши зайнята лише два-три вечори на тиждень, які їй дарував п'ятдесятисе-милітній добродій Ашілл Мюшкуен, фабрикант.

Узявши на себе клопіт удосконалення юнака, Даді приємно збавляла полудні, а часом і ночі, бо покладаючись на сталі звички свого фабриканта, почувалась удома в безпеці.

Та немає таких сталих звичок, що не порушуються. Надійшовши зненацька одного вечора, добродій Мюпгкуен відчинив двері власним ключем і зартав у своєї кралі парубчака, який манерами та виглядрм не дуже скидався на брата в перших, що навідався переїздом, як його було відрекомендовано. Присутні пережили кілька прикрих хвилин. Але добродій Мюшкуен повівся дуже гідно: з презирством наклавши на лису голову капелюха й запалившись на лиці, він мовив до Рауля Жіродо:

— Юначе, оскільки ви вважаєте, що можете дозволити собі втіхи чоловіків мого віку, то дреба брати на себе й видатки. Отже, надаю вам повну можливість турбуватись про борги цієї пані, якій я засвідчую востаннє моє шанування.

І потому пішов геть, урвавши забавки молодої пари й відбивши їм охоту негайно розпочати їх знову.

— Та зрештою дідько з ним! — заявила чарівлива Да-ді, заспокоївшись,— Я швидко знайду ще когось.

Вона мала на увазі завести собі наступного коханця замість Мюшкуена з фінансових міркувань. Але Рауль Жіродо запевнив її, що в цього добродія наступником буде тільки він сам. Взявши в обійми гарну полюбовницю, він їй оказав, що його батько, скупий нотар, має великий статок, який правитиме за солідну гарантію дія позичок.

— Оце було б гарно! — вигукнула, сміючись, Даді.

Гарно, на її думку, це коли робота поєднується з утіхою. В її пригодницькій кар'єрі такого ідеального поєднання, правду кажучи, ніколи не траплялося. І ось цього разу нарешті таке трапилося: утримувачем цієї красуні, що мала неабияку славу серед ліонських залицяльників, став дев'ятнадцятирічний Рауль Жіродо.

А через півроку один запеклий лихвар приїхав до Клошмерля й заправив з Іасента Жіррдо п'ятдесят тисяч франків, які в нього позичив Рауль, що підтверджувалось розписками останнього. Першою спонукою нотаря було викинути кровопивця за двері, але той дуже вчасно додав, що "молодика можна й до тюрми запроторити". Нотариха, зайшовши якраз на ці слова, зімліла й гепнулася на весь свій зріст. Нотар заплатив, бідкаючись, мов Гарпагон !, а назавтра подався до Ліона, щоб заскочити блудного сина разом з його коштовпою підбічницею.

X_

1% Г а р и а г о її — горой комодії Мольера "Скупий" (1668).

І він їх знайшов — обох укупі, бо вони и не розлуча-* лись-. Сівши вдвох на одній лаві у великій кав'ярні, вони, здавалося, були геть поглинуті взаємним обожнюванням: сидіти отак, притиснувшись одне до одного чистими, на-пахченими тілами, була для них велика втіха. Вони всміхались одне— до одного, як змовники, передражнювались, сварилися, дулись, мирились, безсоромно обіймалися перед сотнями людей, зневажливо дивлячись на цілий-світ, бо були щасливі й зачаровані собою. їм не було нудно, бо вони мали невичерпний запас порожніх слів, що становлять основу розмови юних закоханих, для яких слова й перебування між людьми — лише перерва поміж утіхами, розкошувати якими безперестану дуже важко. Рауль Жіродо засвідчував вишуканість манер, якою мав би пишатися його батько. Та нотар, поранений у самісіньке серце п'ятдесятьма тисячами франків, палав до сина такою ненавистю, яку чує вдарена кинджалом жертва до свого напасника. Батько подивився на спокусницю: гарна, мусив визнати він, та й дібрав її син, як сказали б люди, що успадкував батьків смак. "А я тим часом в усьому собі відмовляю! — подумав Жіродо.— Але я покладу цьому край..." Однак ця жінка щось йому нагадала. І раптом він її впізнав, пбновивпш все в пам'яті... І зблід. У ньому розпочався важкий бій між праведним гнівом та лицемірством — підпорою статечності, яку він вважав за одну з найперших чеснот,— звісно, в моральному розумінні.

Навіть у таких гарних і ладних дівчат, як Даді, шлях у люди буває нелегкий і залежить від багатьох випадковостей. Перше ніж вийти в аристократію куртизанок, дебютантці Даді довелося пережити й чорні дні. Щовечора вона блукала в центрі Ліона голодною боязкою проституткою, не завжди маючи кому продати своє тіло. А тіло це було гарне, без жодної вади. Однак слава про тіло, як і про талант, поширюється надто довго. Був час, коли з Даді спали й за п'ятдесят франків. Багато сот чоловіків спало з нею за цю ціну, як би спали й з будь-якою іншою, і ніхто з них не подумав цим хвалитися. Але згодом хтось відкрив приваби Даді. І відтоді переспати з нею стало дуже важко, і всі цього домагались за будь-яку ціну. Вона зрозуміла, що свої пестощі треба роздавати вкрай ощадливо, чи то пак стримано,— власну стриманість вона невідомо чому називала "комизою знатної курочки". Від тих пір цілий потік жевжиків почав вганяти за Даді. За неї змагалася велика промисловість, перед нею випорожнювали гаманці комерсанти. Слава небезпечної жінки підкинула її до зеніту {найвищих тарифів.

Тож, мабуть було дивно, що вона пішла на утримання Рауля Жіродо, чиї засоби були скромні й ненев-ні. Але в даному разі йшлося й ггро кохання, і Даді дозволила собі таку примху. Та й потім думка про заміжжя, завжди така владна у жінки, байдуже, в якому вона становищі, знов-таки щось важила в її задумах. А що вона знала Раулеву чуттєву прихильність, то ця думка не видавалась їй такою вже нерозважною. Тільки тут існувала одна перешкода, що її Даді й не підозрювала, перешкода, на саму думку про яку бліднув Жіродо-батько, стоячи в кутку кав'ярні й спостерігаючи за сином і його коханкою, які його ще не бачили.

Даді, ще коли була зовсім невідомою, кілька разів правила за бб'єкт "потаємних видатків" нотаря, і ця жахлива правда оце тільки зараз постала у нього перед очима. Як відомо, ці потаємні видатки робились за певні цілком інтимні послуги, причому нотар ставив такі особливі вимоги, що вважав абоолютно неприпустимим, щоб його син будь-коли про них довідався. Отож можна собі уявити розгубленість цього татуся, в якого загроза ганебного викриття спиняла вибух справедливого обурення. Сховавшись-за колоною, він обмірковував, як його краще визволити сина з лабет цієї жінки, засоби впливу якої були могутні й розкладницькі. Сам колись відчувши цей владний вплив на свої вже пригаслі почуття, він уявляв собі, як вона могла збуджувати палкі почуття юнака. До цього домішувалася ще й дрібка ревнощів, що разом із думкою про втрату п'ятдесяти тисяч франків несказанно мучила нашого добродія. Нарешті він збагнув, що ця справа зачіпає його гідність, і йому зовсім замакітрилось у голові.

Аж тут раптом Рауль і Даді підвелись і обвели поглядом присутніх у залі. Перший помітив свого батька, а друга впізнала в цьому незугарному чоловічкові свого колишнього клієнта. Рауль, показавши на Жіродо, кинув їй:

— А онде й мій старийі Треба з ним переговорити. Ті-кай-но!

Далі вже зрозуміло, як клошмерльський нотар став бранцем соромітних секретів, що ними володіла молода жінка, як страх, що вона їх розголосить, утримував його від рі-[шучих дій та як Даді, незабаром помітивши цей страх, відчула себо господарем становища й раз по раз штовхала

Рауля на шлях божевільного марнотратства, непоміркова-пих позичок та зухвалого непослуху.

Жіродо-батькові це завдавало жорстокого морального страждання. За два роки він мусив сплатити боргів на двісті п'ятдесят тисяч франків, що їх напозичався Рауль, а сюди ще ж%не входили суми, які негідник тяг зі своєї матері. Якось нотар випадково зустрів Даді на вулиці в Ліоні, і ця мерзенна розпусниця, яка гризла його серце, ця оплачувана повірниця його секретів, насмілилась усміхнутись, проходячи повз нього. Життя втікало від Жіродо крізь прочинені дверцята сейфа, звідки він видобував гроші, які вимантачувала в нього ліонська месаліна.