Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

дається взнаки, — вела далі Рахиль, учепившись за етимологію; побудовану на грубій помилці, бо semita означає «стежка», а не «семітка», але яку пускали в хід націоналісти, говорячи про дрейфусарство Сен-Jly, запозичене, зрештою, в актриси. Принаймні не їй випадало називати жидівкою пані де Марсант, у якої салонні етнографи не зуміли виявити нічого жидівського, окрім покревенства з Леві-Мірпуа. — Але ще не все пропало, будь певен. Слово, дане за таких умов, нічого не варте. Ти нападлючив мені. Бушрон узнає, що йому дадуть за кольє удвічі більше. Ти про мене ще почуєш, будь певен.

Сен-Лу мав стокрот рацію. Але обставини завжди бувають такі заплутані, що той, хто має стокрот рацію, може не мати її раз. І я несамохіть пригадав неприємну і водночас цілком невинну ще бальбецьку репліку Роберову: «Так я тримаю її в руках».

— Щодо кольє, ти не так мене зрозуміла. Твердої обіцянки я тобі не давав. Тепер ти робиш усе, щоб ми порвали, от я, природно, тобі його й не подарую. Не розумію, де ти бачиш підлоту і в чому моя корисливість. І зроду я не брязкав своїм золотом, я завше казав, що я нестаток, без шеляга в кишені. Не туди б’єш, ясочко. Звідки ти взяла, що я грошолюб? Кому, як не тобі, знати, що я однолюб, ось я хто.

— Балакай! — сказала Рахиль ущипливо, відмахуючись рукою. І обертаючись до танцюри: — Ох, як він сукає руками! Я жінка, а так би не зуміла. — Рахиль показала йому очима на спотворене

Роберове обличчя. — Диви, він мучиться! — шепнула вона в нападі садистської жорстокосте, яка все-таки никла перед її щирим прихиллям до Сен-Лу.

— Слухай, востаннє, присягаю: хоч би ти дерлася на стінку, скільки б не перепрошувала, я не вернуся, терпець мені урвався. Назад нема вороття, як би ти не шкодувала, але буде пізно.

Може, він був щирий; біль розлуки з коханкою, може, йому здавався не такий жорстокий, як така вічна звада.

— А ти, хлопче, — додав Робер, звертаючись до мене, — не стій тут, я тобі вже казав: ти кашлятимеш.

Я показав на декорацію, яка перепиняла мені путь. Сен-Лу торкнувся капелюха і сказав журналістові:

— Ласкавий добродію! Ви б не курили. Дим шкодить моєму приятелеві!

Не чекаючи на Робера, його коханка рушила до своєї вбиральні й обернулася.

— Ці рученьки і з жінками такі вмілі? — спитала з глибини сцени вона у танцюристи награно мелодійно й невинно, як говорять інженю. — Та ти й сам як жінка; гадаю, ви зійшлися б завиграшки з моєю однією приятелькою.

— Наскільки я знаю, тут палити не заборонено, а хворі хай сидять удома, — огризнувся журналіст.

Танцюра таємничо всміхнувся до артистки.

— Мовчи! Я дурію за тобою! — гукнула вона йому. — Нам не дадуть попуску!

— Дозвольте сказати, ласкавий добродію, що ви не дуже ґречні, — озвався Сен-Лу до журналіста так само ввічливо і лагідно, з міною людини, налаштованої показати, що інцидент вичерпаний.

Аж це я узрів, як Сен-Лу змахує рукою, ніби дає знак комусь, кого мені не видно, або ніби він диригент, і справді: без усякого переходу, — так за одним змахом смичка в симфонії чи в балеті граційне анданте змінюється навальними ритмами, — по ґречних словах, які Робер оце вимовив, його рука відважила по щоці журналіста лункого ляща.

Тепер, коли помірковані розмови дипломатів і погідні миро-дайні мистецтва змінилися сліпим вибухом війни, обміном ударів, я не вельми здивувався б, побачивши супротивників, які купаються у власній крові. Але до мене не доходило (подібно до тих, хто вважає, ніби територіальні претензії між двома державами ще не привід для війни, так само як інші вважають, що не можна померти від розширення печінки), чому Сен-Лу слова, вимовлені ґречно, завершив жестом, який аж ніяк не випливав із його слів, якого вони не заповідали, помахом руки, що порушував не лише людські права, а й причиновий зв’язок, жестом, породженим стихійним виявом гніву, виниклим ех піЬііо1. На щастя, поблідлий і зігнутий від моці удару журналіст так розгубився, що не дав здачі. Один з його приятелів одразу одвернувся до лаштунків і вдав, ніби щось розглядає, хоча там нікого не було, другому ніби запорошило око, і він, скорчивши гримасу, тер собі повіку, а третій кинувся навтьоки з криком:

— Ой лишенько, зараз піднімається завіса, наші місця захоплять.

Я хотів побалакати з Сен-Лу, але він був такий переповнений ненавистю до танцюри, що вона підступала до його зіньок; ніби яка снасть, вона напинала йому щоки, і його внутрішнє збурення передавалося цілковитим зовнішнім безрухом; він так скам’янів, що в усьому тілі не зосталося жодної «шпарини», яка дала б йому змогу почути моє слово і відповісти. Друзі журналіста, переконавшись, що все гаразд, вернулися до нього, не без побоювань. їм було соромно, що вони покинули його, і вони навперебій доводили йому, що нічого не помітили. Один виправдувався порошинкою, другий — фальшивою тривогою з завісою, третій — дивовижною подібністю до його брата зустрінутого чоловіка. Вони навіть мали на нього пересердя, що його не обходили їхні клопоти.

— Як? Тебе це не вразило? Тобі що, повилазило?

— Ех ви, всі ви страхопуди! — бурчав журналіст, що з’їв ляпаса.

Цілком у дусі з вигаданими легендами, щоб бути послідовними, вони мали б прикидатися, ніби не розуміють, про що йдеться, однак же сказали те, що завжди говорять у таких випадках: «Не лізь у пузир! Чого тобі так перейматися? Ну, чистий порох!»

Я зрозумів того ранку, біля розквітлих груш, ту оману, на якій трималося Роберове кохання до «Рахилю, ти від Бога», нині я так само неминуче переконався в істинності гризот, пов’язаних із цим коханням. Помалу біль, який він