Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Амбрас мовчки терпів усе, що з ним зараз робили, коли одного морозного дня Берінг вперше побачив його таким пригніченим, таким голим на кухонному стільці. Тримаючи в одній руці скляний флакон, а в іншій — шмат тканини, Лілі якраз нахилилася над ним і крапала на спину рідину, коли зайшов Берінг. Бурими, плутаними цівками есенція розтікалася шрамами Амбраса. Не вагаючись і не роздумуючи, Берінг ступив крок до Лілі, взяв у неї тканину і почав промокати потічки на цій зраненій спині. Лілі заціпеніла у здивуванні, але тільки на мить. Потім вона кивнула головою, прийнявши допомогу Охоронця.

Після цього полудня з раптовою, мовчазною близькістю Берінг почав поступово віддавати себе у владу Лілі. Він відкривав їй свою тугу, зголошуючись під усякими приводами то провести її від вілли «Флора» додому до озера, то відвезти на «Вороні» до берега, або в Моор, або ще кудись, куди б вона хотіла їхати. У надії наблизитися ще раз до чарів концертної ночі він пропонував їй усе, що мав і чим міг розпоряджатися, і тепер, зі шматком тканини в руках, приходив їй на допомогу щоразу, коли вона намагалася полегшити Амбрасу біль. Він зробив для неї захисні ґрати на вікна нижнього поверху метеовежі, підкував мула, який дорогою через Крижаний перевал загубив дві підкови, а коли Лілі днів шість-сім не з'являлася в Собачому домі, відвів до водолікарні свою коняку, прив'язав до поручнів її помешкання і крикнув нагору, що в нього нема часу доглядати за худобою, з «Вороною» вистачає турбот, і тому коня він дарує їй. А побачивши, яке захоплення викликала у неї рухома модель крила хижого птаха, яку він показував їй на веранді, до наступного разу приготував новий сюрприз: у сосновій алеї на підходах до вілли назустріч Лілі випурхнув штучний фазан.

Одного разу, супроводжуючи Амбраса і моорського секретаря в інспекційному обході, він знайшов у руїнах готелю «Бельвю» металофон. Секретар згадав, що цей похований під цегляними уламками музичний автомат колись до війни видзвонював відпочивальників до сніданку, обіду й вечері. Хоча закон про мародерство стосувався і будь-якого брухту, знайденого в руїнах, Амбрас дозволив Охоронцеві забрати цю штуковину з собою, а була вона велика й важка, на зразок залізної швейної машинки. За верстатом у сараї вілли «Флора» Берінг налагодив музику, витративши на це всього один вечір. Почувши цей пристрій, Лілі лише посміялася над попсовими мотивчиками; тоді він ще багато вечорів поспіль бився над деталями, і врешті автомат став грати перші такти трьох пісень оркестру Паттона. Тепер Лілі заплескала в долоні і запропонувала на обмін бінокль — він навіть затнутися не встиг, що це подарунок.

Обмін відбувся, і металофон було встановлено поміж крокв метеовежі, але вже у вигляді хитромудро вдосконаленого механізму, який умів видзвонювати і штормове попередження: Берінг приєднав металофон до вітрячка, і залежно від сили вітру той не просто вмикав блималку, а ще й крутив валик, тому з руїн водолікарні звучали над озером ті чи інші пісні. Штормовий сигнал було видно і на Сліпому березі, а музика при східному вітрі долітала аж до ляйських очеретів.

Моор після перших же жовтневих бур зненавидів цей передзвін. Мало того, що він завжди віщував негоду, це б іще півбіди, так у ньому ж іще й гучно, на всі околиці, лунав доказ того, що в Берінга цілком вистачило б уміння полагодити всі зламані машини ще до першого снігу. Але в ці холодні тижні все, що робив Охоронець, він робив для самої лише Бразилійки. Після кількох безсонних ночей, коли була негода, Лілі попросила від'єднати металофон від вітрячка і встановити його в кімнаті, на великій валізі під картою Бразилії, немов на вівтарі. Берінг виконав цю її забаганку.

У середині листопада деякі з сільських машиновласників вирішили обійтися своїми силами й почали розтягувати закинутий «залізний сад» і запчастини з майстерні на Ковальському пагорбі. Вони піддобрювалися до старого коваля копченою рибою, шнапсом і запліснявілим тютюном, а також образками Діви Марії і святими реліквіями для його дружини, помішаної на Богоматері, — і забирали змащені підшипники, набори шурупів і болти з нержавійки. Коваль, що навпомацки тинявся домом за такими візитерами, вбачав у цьому бартері, який вів із повною відсутністю ділового підходу, насамперед кару для спадкоємця: от і хай все його добро, всі ці безцінні запчастини пропадуть пропадом, розійдуться поміж усяких там конюхів і каменярів!

Збирачі металобрухту давно пронюхали, що старий бере в обмін на залізо все, що не дай. А він напивався виміняної настоянки з горобини і спирту й потім, сидячи на ковадлі, годинами наспівував солдатських пісень; копчену рибу, образки Діви Марії, посріблену ключицю якогось мученика та інше він відносив у підвал, дружині. Ковалиха у путах своїх чоток сиділа на глинобитній підлозі, з п'яним не розмовляла, ні реліквії, ні риби не торкалася. За ніч щури або куниці розтягували гостинці.

Коли Лілі раз на місяць піднімалася із благодійними пакетами на Ковальський пагорб, у цих пакетах немовби й потреби не було, а коваль час від часу поринав у гучну розмову з самим собою. Бачити він її не бачив, та й слухати не слухав, хоча вона деколи до нього говорила. Іноді вона виявляла в коморі нерозпаковані пакети з минулого місяця. Разів десять, а то й більше вона повторювала своє питання до нього, доки він нарешті відповідав, кажучи: Усе добре, нічого нам не бракує, все в нас є, панночко. Дякую, що зайшли… (Нехай ця Бразилійка бачить, що тому, хто пережив Сахару і війну, нічого не потрібно від убивць і перекинчиків, хай повідомить там, у Собачому домі, що останній моорський коваль, на відміну від своєї схибленої дружини, нічого не сподівається від свого нащадка.)

Полиці із запчастинами порожніли швидко, а «залізний сад» розтягли ще до першого снігу. Врешті навіть ковадло зникло у візку збирача брухту. Ковалеві було байдуже. Хоч розтягуй садибу по частинах, як зламану машину, — нащадок все одно не повернеться. У домі стояла крижана холоднеча. Кури час від часу несли яйця серед хмизу, який лежав невикористаним під повіткою з дровами. Плиту не розпалювали цілими днями.

Після