Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

колишнього царя. Монархістів теж до стінки. Але знаєш, як прикро, що нічим все закінчилося! Я ж на того дракона два місяці вбив! Та аби один я! Весь відділ мій! То великі надії покладаю на цього твого велетня. Країна Рад у оточенні ворогів! Армії необхідна наша допомога! Якщо зможемо дати їй таких солдат, то це буде просто чудово! — сказав Люшков і гепнув кулаком по столу. Потім схопив Лібермана і почав трясти його за плечі. — Борька, як я радий тебе бачити!

Тряс так, що з Лібермана злетів його кашкет і розтріпалися величезні вуха.

— Господи! Це що ще таке? — Люшков аж відстрибнув. Перелякано роздивлявся товариша.

— Та ось, — зніяковів Ліберман. — Трапилося тут дещо.

— Як трапилося?

— Та водички попив.

— Як це водички попив?

— А так. Погана вода виявилася. Тут річка одна тече, Снів зветься. Біля неї всякої нечисті повно. Ми з Єрофеєвим хотіли вичистити тут все, а в них документ. Самим Ільїчем підписаний! Що не можна чіпати.

— Ну, як Ільїчем, то нехай, Ільїч помилки не припуститься, — авторитетно заявив Люшков, а сам все роззирався на вуха Лібермана. Той квапливо сховав їх у кашкет. — Слухай, дивися, щоб солдати їх не бачили. Бо ти ж комісар, ідеологічна ланка! На передньому фронті революції, а в тебе вуха, наче у блазня!

— Та розумію! Ховаю їх! Оце з цією справою покінчимо, поїду до Харкова на операцію. Відріжу під корінь цей сором! — Ліберман скривився. — Це ж треба було так водички попити!

У двері постукав Єрофеєв.

— Дозвольте!

— Заходь комполку, що таке? — спитав Люшков, який почувався тут за головного.

— Та ось розвідка доповіла, що загони махновців з’явилися.

— Махновці? Вони тут що забули?

— Та бозна. Але сили чималі. Десь тисяча шабель, не менше. І це, можливо, не все. Я наказав посилити охорону. Зранку будемо виступати, треба їх відігнати від міста, щоб не заважали.

— Відігнати? Не треба, — заперечив Люшков. — Навпаки, замани їй поближче. Ось сюди, — комісар тицьнув пальцем у мапу, що була розстелена на столі.

— Навіщо? — здивувався Єрофеєв.

— Треба. У нас, окрім велетня, ще одне завдання є. Треба дещо перевірити. То вишли пару ескадронів, нехай підійдуть впритул до махновців, а потім відступають потроху. По полку дай наказ, щоб вранці були готові відступати. У махновців точно тут свої люди є, нехай думають, що тікаємо ми, нехай підходять сміло. Зрозуміло?

— Так точно, — відповів Єрофеєв, але якось невпевнено. — А точно ось сюди треба махновців виводити? — комполку і сам тицьнув у мапу, куди до нього тицяв комісар Люшков: — Там же поле і ніяких наших сил. Чим ми їх зустрінемо? Гармати з міста туди не доб’ють.

— Гармати нехай залишаються на обороні міста. Як і весь ваш полк. Зустрічати махновців буде лише мій загін.

— Їх же до тисячі шабель, а вас кілька десятків усього! — зауважив Єрофеєв.

— Головне не кількість, а якість. Не хвилюйся, комполку, дамо ми махновцям прикурити. Тільки приведи їх до нас.

Буде виконано, — комполку вже збирався йти.:

— Андрію, — каже Ліберман: — Що з полоненими? Розстріляв тих двох?

— Та поки ні, — комполку намагався виглядати спокійним.

— А чого ні?

— Зранку. Воно якраз буде, наче ми відступаємо, і полонених того, — вигадав на ходу пояснення Єрофеєв.

— Дивися, щоб не втекли. Особливо дівка. Вона нам дуже потрібна.

— Двадцять бійців охороняє. Особисто перевірив.

— Добре.

— А що з нею потім буде, товаришу комісаре? — спитав Єрофеєв.

— Та що буде, — розвів руками Ліберман. — Приборкаємо велетня, а потім до стінки. З ворогами революції у нас розмова коротка. А вона — ворог. Хитрий та небезпечний ворог.

Єрофеєв кивнув і пішов. Ліберман подивився на Люшкова.

— А що ти з махновцями замислив? Думаєш панцирниками їх налякати? Так дарма. Бачили вони їх і навчилися вже з ними воювати.

Люшков засміявся.

— Не панцирниками буду їх бити, а чимось куди більш дієвим. Завтра сам все побачиш. А поки будемо виступати.

— Що, в ніч?

— У ніч. До ранку нам ось тут треба бути, — Люшков знову показав на те саме місце на мапі. Там вигиналася навколо лук річка Ворскла. Ліберман дивився на мапу і мало що розумів. Але товаришу довіряв. Люшков був комісар авторитетний.

Скоро вже панцирники і вози з трьома великими ящиками, що приїхали з Москви, заторохтіли по дорозі з міста. Перед ним поскакали у ніч два ескадрони, які мусили знайти махновців і привести куди треба.

Полонені сиділи у підвалі штабу в охтирському будинку фон Шпіла. Чет обмацав кожен камінь у надії знайти хоч якийсь вихід. Дубківський все балакав про чорних вершників, які його дуже вразили. Міра ж сиділа мовчки.

— Ото чудовиська! Якби не чавунки у нас на головах, ми б збожеволіли! Бачили, що трапилося з розвідкою червоних! В одну мить стали як неживі! Врятували нас ті чавунки! І це я придумав! Треба буде обов’язково написати про це! Я ж книжку буду писати про цих чудовиськ. Всі