Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Голос Суничного Тістечка промовив:

— Я в таборі Болотяного Народу[124].

Спальний мішок вчувався вологим більше, ніж просто від поту. Поряд з Веселковим Сяйвом лежав порожній бульбулятор, витеклий. Вода з нього всоталася чоловіку в коси. То була навіть не вода. Минулої ночі він наповнював бульбулятор «Єгермайстром»[125]. Голова в нього тхнула чимсь між «Єг’майстром», золою «скунсової трави» та «тетрагідроканабінолом»[126]. Навіть іще ближче до нього пригорнулося хтось-щось голе. То міцно спала якась юна шукачка просвітлення. У суто коматозному різновиді сну. Спала, ніби під чарами з якоїсь казки. Якась невідома особа поналіплювала їй зірочок на обличчя і голі цицьки. З пипками темно-фіолетовими й великими в обводі, як сливи, чи й більшими. Зірочки з фольги, ті, що їх вчителі використовують для оцінювання домашніх робіт, — червоні, золоті, срібні. Хтось скористався незмивним чорним маркером для позначення білизни перед пранням, щоб написати їй дещо поперек лоба. Сяйво прочитав ті слова і скривився. «Татусеве діффча». Він придивився до почерку, уважно. Не схоже було на те, що там писано його рукою.

Мала спала так міцно, що навіть зграя мух, які обробляли її цицьки, не могла її розбудити. Веселкове Сяйво відігнав їх помахом. Такий собі порожній жест галантності. Мухи задзижчали в повітрі; тієї ж миті, як він піде, вони знов опустяться на неї, як стерв’ятники.

Суничне Тістечко запитала в нього, чи варто їй викликати копів.

Це знову повернуло його до реальності. Майже реальності. Достатньо близько. «Мелларіл» дедалі виконував свою магію.

— Відповідь негативна, — сказав Сяйво. — Ми ніколи не залучаємо важкої артилерії. — Він почекав, щоб наголосити на сказаному. — Ти зрозуміла?

Голос в рації заплакав, вона почала благати:

— Будь ласка, приходьте швидше.

Він почекав, поки вона переведе подих.

— Суничне, ти мене зрозуміла? — З пушка сплячої малої він підібрав лобкову вошу розміром як зерня сочевиці й відцопнув її в той бік, де досипали його товариші по намету. — Не кликати жодних сторонніх. Зрозуміло?

Табір Болотяного Народу. Не найулюбленіше кубло Веселкового Сяйва. І зблизька аж ніяк. Та йому приємніше було б провести ніч при повному місяці, дивлячись на пожирачів вогню і танцівниць з обручами у становищі Сумного Клоуна, а він же реально зневажав тих виродків з Сумного Клоуна. Тим часом він уже виліз зі свого фіолетового спального мішка «Динозавр Барні»[127] і знайшов на землі свій телефон. Витер з екрана тонкий шар пустельного пороху. Ще не було й восьмої. Більшість наметового містечка досі мусить спати. Екран повідомляв, що зараз уже дев’яносто чотири градуси[128]. Він потягнувся. Цілісінький день обіцялося сонце. Після того як він знайшов шльопанці і підтягнув на собі настегенну пов’язку, Веселкове Сяйво вирушив до Павільйону Гостинності по горнятко кави. Це було по дорозі до табору Болотяного Народу. Він аніскілечки не поспішав. Труп може зачекати.

Обгинаючи чиюсь арт-інсталяцію — виліплений з пап’є-маше ерегований пеніс, — Веселкове Сяйво розсилав текстові повідомлення парочці потенційних помічників. Якісь химерники привезли сюди цей пеніс на вантажівці-платформі аж із самого Східного Ленсінгу[129]. Скульптура була завбільшки як церковний шпиль і заповнена незаконними феєрверками, які мусили зірвати саме цього фестивального вечора.

Збудуй. Спали. Збудуй. Спали. Вшануй і зруйнуй. Цей фестиваль — цивілізація на прискореній перемотці вперед. Вони з розкритими обіймами вітали й святково відзначали блазенську безглуздість амбіційних людських діянь.

Танцюючи великими пальцями по клавіатурі, Сяйво знову нагадав, що в них код «Кучерява м’ята». Підкреслив: «Це не навчальна тривога».

Він зупинився між наметами, щоби відлити. Мабуть, не більше половини його сечі впало на землю. Таким розпеченим уже було вранішнє повітря.

У руці задзвонив телефон. Телефонував хтось із невизначуваного номера. Або його дружина, або ота рудоволоса коментаторка, яку він бачив на якомусь кабельному каналі. Веселкове Сяйво вирішив ризикнути.

— Ладлоу Робертс? — Виявилося, це його дружина. — Ти де?

Говорила з такого віддаля, що авіаквиток туди коштував шістсот чотирнадцять доларів (за винятком податкових і багажних видатків), а чути її було напрочуд ясно.

Веселкове Сяйво завагався — чи не відімкнутися йому.

— Я телефонувала у той готель, — продовжувала вона. — В Орландо нема ніякої конференції Спілки художників-фрілансерів[130].

Він прикусив язика. Пучка його вказівного пальця полізла нишпорити в пупі, аби нашукати люмінал на випадок, якщо той йому знадобиться.

У його дружини були власні