Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

час уведення сприймає лише великі літери, після чого з метою перевірити, як усе працює, вбив у текстові поля вгорі сторінки своє ім’я: ГРОЗАН МАРК ВІКТОРОВИЧ.

Програма відразу відповіла:

Марк звів брови. Сайт пропонував стару адресу, за якою його сім’я проживала до переїзду, але так і мало бути, зважаючи, що базу даних давно не оновлювали. Ім’я, дата народження та номер телефону в їхній квартирі на Шухевича були правильними. Хлопець нетерпляче облизав губи. Цікаво, як система працює у зворотному напрямі? Він очистив попередні параметри пошуку, надрукував у відповідних полях: РІВНЕ — РОМАНА ШУХЕВИЧА — 2—227, й натиснув «Знайти». На екрані з’явилася таблиця:

Хлопчак не стримався:

— Вау…

Програма працювала безпомилково. Через застарілість даних у таблиці не було згадано діда (на той час Арсен іще жив із Бібі), та це тільки тішило: Марк шукав інформацію про людей, що проживали на вулиці Квітки-Основ’яненка до того, як серед приватних котеджів виросла перша висотка.

Хлопець виконав останню перевірку. Задав у параметрах пошуку назву вулиці (Романа Шухевича) та номер будинку, внаслідок чого програма вивела на екран велетенську таблицю із сотнями імен і телефонів. Усе працювало, як треба.

Відчуваючи, як шиєю підіймається неспокійне поколювання, він стер усі параметри, крім РІВНЕ, ввів у полі «Вулиця» довжелезне КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА й натиснув «Enter». На екрані зринуло:

Вибачте, таких абонентів у базі немає.

Марк спохмурнів. Спробував без апострофа — результат той самий. Хлопець потер пальцем перенісся під дужкою окулярів. Ну гаразд, усередині 2000-х їхню багатоповерхівку ще не почали будувати, але ж мали бути інші будинки. Вулиця не могла пустувати. Марк повернув апостроф і спробував навздогад друкувати якісь номери — 1-й, 4-й, 12-й, — однак жоден із запитів не дав результатів. «Вибачте, таких абонентів у базі немає». Таке враження, наче на Квітки-Основ’яненка ніхто ніколи не користувався стаціонарними телефонами.

Хлопчак відкрив «Google Maps» і на карті Рівного відшукав свою вулицю. Нумерація на Квітки-Основ’яненка здавалася доволі дивною. Зі східного боку йшли котеджі з номерами 6, 8, 10, 12, 14, 16, 16-А та 18. На західному розташовувалася лише одна будівля з номером, що належав до Квітки-Основ’яненка — їхня десятиповерхівка за номером 15. Недалеко від неї, із західного боку, було ще три будівлі — дві на півдні й одна на півночі, — проте їхні номери стосувалися вулиць Соборної та Хвильового відповідно. Марк іще раз почухав перенісся, міркуючи, як довідатися номер котеджу, що стояв на місці висотки. Хоча навіть якщо він довідається, що з того? У базі не вміщено запису про жоден із будинків на Квітки-Основ’яненка.

Хлопець перевів погляд на Соборну та несподівано відчув, як венами розплилося лихоманкове тепло. Вона ж не завжди мала назву Соборної! Дід колись згадував, що до розвалу СРСР центральна вулиця Рівного була Ленінською. Марк ковзнув очима по карті. Соборна, Хвильового, Квітки-Основ’яненка, Гребінки — це все перейменовані вулиці! Він перемкнувся на «Google», надрукував у рядку для запитів «перейменовані вулиці рівного» й одразу натрапив на статтю у Вікіпедії під заголовком «Вулиці Рівного». Стаття подавала повний перелік вулиць міста, зі старими назвами також. Марк швидко відшукав у таблиці вулицю Квітки-Основ’яненка й дізнався, що раніше вона носила ім’я російського революціонера Вацлава Воровського. Вулицю перейменували наприкінці 1990-х, а отже, існувала ймовірність, що зміни не встигли внести до бази телефонних номерів.

Хлопець повернувся до закладки з базою телефонних номерів. Замість КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА надрукував ВОРОВСЬКОГО й натиснув «Enter». Програма сформувала таблицю з кількома десятками рядків. Марк швидко проглянув номери будинків. 16, 8, 12, 16-А, 18 — всі ті самі, що він бачив на карті міста в «Google Maps», за невеликим винятком. Серед номерів не знайшлося 15-го (що недивно: коли складали базу, десятиповерхівки ще й у планах не було), зате фігурував номер 7. На «Google Maps» у проміжку між Соборною та Хвильового будинку за номером 7 не було. Навряд чи впродовж минулих кількох років на вулиці Квітки-Основ’яненка знесли ще якісь будинки, тож це означало, що двоповерховий котедж, який стояв на місці спорудженої 2011-го десятиповерхівки, до руйнування мав адресу Квітки-Основ’яненка, 7. Або ще раніше — Воровського, 7.

Думки в голові перемішалися. Нетерпляче вистукуючи пальцями по планшету, Марк стер параметри пошуку й заново ввів: РІВНЕ — ВОРОВСЬКОГО — 7. Програма витягла з бази невелику, лише на два рядки, таблицю:

Двоє жінок: стара й молода. З огляду на різницю у віці могли бути бабусею та онукою. Хлопчак втупився в першу дату народження: 22 травня 1927-го. Влітку 2011-го, коли сім’я Соні Марчук оселилася в багатоповерхівці, жінці мусило би виповнитися вісімдесят чотири. Чи могла вона бути тією, яку зустріла Соня? Цілком. Одначе не це основне. Хлопця затрусило від збудження. Соль… Соль Соломія… Він стикався із цим прізвищем — причому не чув, а бачив, — от тільки йому не вдавалося пригадати, де саме.

Для початку, ні на що особливо не сподіваючись, Марк пошукав у Інтернеті. Соломія Соль була занадто літньою, щоби, навіть якщо досі жива, залишити по собі помітний цифровий слід. Хлопець прогнав ім’я через «Google» і, як і очікував, нічого не виявив. Потому спробував через соцмережі. Марк не знав жодної людини, народженої 1927-го, яка би мала акаунт у «Facebook» чи «ВКонтакті», та все ж вирішив спробувати.

Безрезультатно.

Хлопець узявся за друге ім’я з таблиці. Серце збуджено калатало. Тієї миті Марку здавалося, що він за крок від грандіозного прориву, який дасть змогу розплутати всю історію. Софії Ярмуш у січні цього року стукнуло двадцять сім, вона просто не могла не мати акаунту хоча б в одній із соціальних мереж, тож у хлопчаковій голові вже мерехтіли напрочуд реалістичні картинки, як він відшукує її сторінку, розпитує про Соломію Соль і просить надіслати фотографію, проте… пошуки виявились марними. Ні у «Facebook», ні у «ВКонтакті», ні у Twitter’і не знайшлося акаунту з таким іменем. Розчарування було винятково болючим. Марк не усвідомлював, як зачепила його ця історія, аж поки, збагнувши, що вперся в глухий кут, не відчув дошкульної гіркоти, котра прокотилася тілом від вух до кінчиків пальців.

Зрештою він відклав планшет, але одна думка ніяк не йшла з голови. Соломія Соль…