Віктор Рубенович Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

в руках дідуся з неймовірною швидкістю замиготіли. — Ось! — І він посунув Хольгерові розгорнуту книжку. — “Знамено фей у Данвегані”. Саме те, що ви шукаєте.

Дідок зібрав зі столу газети, які до цього зосереджено вивчав, і дружелюбно сказав на прощання:

— Немає нічого правдивішого за легенди, юначе.

…У першій частині легенди йшлося саме про те, що й розповів служитель замку. Друга частина пояснювала важливу роль, яку відігравало покривало фей у житті клану Мак-Лаудів, що до нього належав Малколм.

Коли, виконуючи наказ Малколма, молоденька няня понесла дитину до зали, в якій відбувалося гуляння, почувся спів фей. У пісні було пророцтво: покривало, що виявилося знаменом фей, врятує клан у годину лихоліття. Однак розгортати його належало лише у важкі часи, і далеко не з дріб’язкового приводу. В іншому випадку на клан впадуть нещастя: помре нащадок, буде втрачено скелясту гряду — володіння замку, і врешті в родині вождя не вистачить навіть чоловіків-веслярів, щоб переплисти затоку Лок-Данвеган.

Знамено фей ретельно зберігали в чавунній скриньці. І ні сам Малколм, ні його син, ні їхні найближчі нащадки жодного разу не вдалися до нього по допомогу.

Знамено розгорнули вперше тільки через багато десятиліть по тому. Це сталося, коли Мак-Дональди виступили проти Мак-Лаудів. У самій гущавині січі раптом шугнуло вгору зелене полум’я, і Мак-Дональдам здалося, що ворог дістав підкріплення. Вони перелякались і кинулися тікати.

Згодом знамено врятувало від чуми худобу Мак-Лаудів. І всі знову впевнились у його всемогутності.

Але ось сто з лишком років тому такий собі Б’юкенен, що вступив на службу до одного з Мак-Лаудів, вирішив відучити людей від забобонів: зламав скриньку, дістав внамено і помахав ним у повітрі на очах у присутніх. І помалу збулися всі віщування фей: прямий нащадок роду загинув під час вибуху військового корабля “Шарлотта”, скелі “Три діви” перейшли у володіння Кембелла з Існея, а слава клану невдовзі пригасла, і в родині вождя не знайшлося веслярів, щоб переплисти через морську затоку.

Ось про що розповідалося в легенді про зелений шовк, на якому було зображено фею, зображено, може, навіть саму королеву фей, яка стала дружиною вождя клану. Не все тут можна було пояснити. Можливо, трохи іншу, яснішу розповідь містив найперший, що не дійшов до нас, текст: ті, хто розгорнув знамено без вагомої на те причини, безперечно, могли бути тільки неврівноваженими та обмеженими людьми і тому, безсумнівно, заслуговували лише на неприємності. “І я розгорнув знамено”, — несподівано подумав Хольгер.

ІНТЕРЛЮДІЯ В ГОТЕЛІ

Хольгер повернувся у готель і зайшов до ресторану пообідати. Тут він зустрів Еріка Ернфаста, з яким разом летів із Стокгольма. В залі — як і завжди о цій порі — майже нікого не було. Туристи, що зупинилися в готелі, заходили сюди звичайно на годину-дві раніше, великим гамірним гуртом розсідалися за столами. Потім зала порожніла.

Ернфаст на знак привітання махнув рукою.

— Ти де пропадав? Сідай-но та розкажи!

Судячи з усього, він почувався тут наче вдома. Не чекаючи відповіді, Ернфаст перехилив півсклянки якоїсь суміші і замовив ще.

Місце і справді було затишне. Великі вікна виходили на тиху вулицю з сірими, як земля, будинками, підстриженими кущами та квітниками. Із пащеки мармурового лева біля входу в готель пустотливо стирчав оберемок гілок. У старій вітрині навпроти красувалася реклама: “Куріть цигарки “Кінг”.

Хольгер втягнувся в розмову. Зараз він сам собі видавався першовідкривачем. Зовсім несподівано з легшнз і неприємною для себе відвертістю Хольгер розповів Ернфастові про мандрівку в Інвернес, про Меггі (він так і називав її в розмові — Меггі). Потім, награно жартуючи, став говорити про фей, про старий замок, розуміючи, що інший тон буде зараз неприйнятний.

— Не розумію, — заперечував Ернфаст, — і не люблю казочок. Та й навіщо тобі ця фея, коли ти познайомився з такою дівчинкою?

— Тут є якийсь зв’язок… якась загадка.

— Загадка — це кепсько. Загадок не повинно бути.

— Авжеж, не повинно, — машинально повторив Хольгер, спостерігаючи, як Ернфаст наповнює склянку.

І раптом ясно пригадалося, як Маргарет набирала глечиком воду з вази, але тільки не з тієї, що стояла на ґанку. Вона не виходила з кімнати, лише наблизилась до люстра, в якому відбивалася ваза, простягнула глек — і той зануривсь у воду! Розійшлися кола, з глека впали прозорі краплини. Тоді він не звернув на те уваги, бо все вийшло так природно, навіть непомітно, мовби дзеркальне відображення і було справжньою вазою.

Тепер же, намагаючись переконати себе в протилежному, Хольгер знову й знову переносився уявою в той вечір, до запаморочення виразно чуючи її легку ходу. Але ні, глек знову спускався поряд з люстром, знову видзвонював у вухах, і розбивався на краплини струмочок, що падав з нього, знову Маргарет прибирала із щоки каштаново пасемко… Чаклунство.

Дивовижний, майже нісенітний здогад дедалі більше заволодівав ним. Мабуть, давалася взнаки ніч, проведена в замку. Бо інакше хіба спало б на думку, що феї можуть жити поряд. Зараз, разом з усіма. Можливо, їх лишилося зовсім мало, але ж вони завжди жили на цій землі.

Уже тисячу років тому вони вміли й знали більше, ніж треба було іншим. Вміння пізнавати, незвичайна здатність бачити істину, а не повзти до неї наосліп, лише намацуючи виступи легковажних парадоксів, повинні були помалу відмежувати їх від решти світу.

Тоді, в сиву давнину, нічого не варто було піти, розчинитися в безкраїй просторіні зеленої землі, та за кілька сотень років щезли гаї і янтарні пляжі, важкі мости обперезали річки, що стали каламутними. А сонце й далі світило так само щедро, і життя стало іншим: тим, хто прагнув, уникнути липкої цікавості, дріб’язкових, але нескінченних зазіхань на все суще, тепер досить було уподібнитися іншим, ні в чому не вирізнятись. Але як, напевне, важко звикнути до цього…

— Чого сумувати? — Голос Ернфаста перервав його роздуми. — Справді, що це з тобою коїться?

Хольгер не відповів. Незрозуміле сум’яття, якась досі неусвідомлювана тривога дедалі виразніше переходили в запитання: “Навіщо я тут сиджу? І навіщо про неможливе, про неповторне говорю з цим п’яним телепнем? Але чому не можна цього робити? Та тому, що хіба не потягнуться загребущі руки до таємниці, до крихкої невідомості — хай навіть не одразу, не зразу, — але потягнуться, аби зруйнувати, знівечити, розтерзати, знищити її бодай з цікавості, з прагнення випередити інших?”

— Вип’ємо, — зажадав Ернфаст. — Недаремно ж ми прилетіли в Шотландію.

— Ні. Досить.

— Не хочеш випити зі мною… Через якусь шотландку. — Тонкі губи Ернфаста склалися в саркастичному напівусміхові. — А втім, нині, здається, вважається добрим