Володимир Селезньов - Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

наприкінці XIX століття в робітничому русі, який висунув як одну з основних вимог введення восьмигодинного робочого дня. 1 травня 1886 року соціалістичні, комуністичні й анархічні організації США і Канади влаштували низку мітингів та демонстрацій. Під час розгону однієї з них у Чикаґо 4 травня загинуло шестеро демонстрантів. У ході виниклих після цього масових протестних виступів проти жорстоких дій поліції в результаті вибуху бомби і перестрілки було вбито вісім поліцейських і мінімум четверо робітників (за деякими даними — до п’ятдесяти вбитих і поранених), кілька десятків осіб отримали поранення. За звинуваченням в організації вибуху чотирьох робітників-анархістів засудили до повішення, яких після винесення вироку стратили (згодом довели, що обвинувачення було хибним).

Саме в пам’ять про страчених американських анархістів Паризький конгрес II Інтернаціоналу в 1889 році оголосив 1 травня Днем солідарності робітників усього світу і запропонував щорічно відзначати його демонстраціями з вимогами восьмигодинного робочого дня та поліпшення умов праці. Успіх перших таких демонстрацій у США, Канаді та Австралії сприяв тому, що свято стало щорічним.

Ще одне радянське свято, що його щорічно відзначають 8 березня як “жіночий день”, також пов’язане з Америкою. Саме там 8 березня 1908 року на заклик нью-йоркської соціал-демократичної жіночої організації відбувся мітинг із гаслами про рівноправність жінок. Цього дня понад 15 тисяч жінок пройшли маршем через усе місто, вимагаючи зменшення робочого дня і рівних з чоловіками умов оплати праці. Також було висунуто вимогу надання жінкам виборчого права.

У 1909 році Соціалістична партія Америки оголосила національний жіночий день, що його відзначали аж до 1913 року в останню неділю лютого. Пізніше, в 1910 році, делегатки зі США прибули до Копенгаґена на II Міжнародну конференцію жінок-соціалісток, де зустрілися з Кларою Цеткін (однією із засновниць Комуністичної партії Німеччини).

Німецька комуністка запропонувала заснувати Міжнародний жіночий день, у який щорічно жінки привертатимуть увагу громадськості до своїх проблем і вимог. Конференція палко підтримала цю пропозицію, але тоді не було вирішено головного питання: в який саме день жінки влаштовуватимуть мітинги і демонстрації.

Тому спочатку Міжнародний жіночий день святкували в різні дні. 1911 року вперше його відзначали в Німеччині, Австрії, Данії та Швейцарії 19 березня. У 1912 році цей день відзначали в тих самих країнах уже 12 травня. У 1913 році жінки мітингували у Франції і Росії — 2 березня, в Австрії, Чехії, Угорщини, Швейцарії, Нідерландах — 9 березня, в Німеччині — 12 березня. І лише в 1914 році жіночий день відбувся у звичний тепер день — 8 березня. Тоді його одночасно відзначили в шести країнах: Австрії, Данії, Німеччині, Нідерландах, Росії та Швейцарії. Щоправда, сталося це випадково: просто в той рік 8 Березня припало на неділю.

Існує кілька версій щодо того, чому Міжнародний жіночий день відзначають саме 8 березня. За однією з них — в пам’ять масової демонстрації жінок у Нью-Йорку в 1908 році. За іншою версією, вибір дати пов’язаний з бажанням Клари Цеткін (єврейки за національністю) пов’язати день боротьби за права жінок зі святом свого народу — Пуримом. Однак варто зазначити, що євреї не святкують Пурим саме 8 березня, оскільки це весняне свято, як і Великдень, не має постійної дати.

Хай там як, у 1921 році за рішенням II Комуністичної жіночої конференції почали святкувати Міжнародний жіночий день 8 березня. А в 1977 році свято справді стало міжнародним: цього самого року ООН своєю резолюцією закликала оголосити 8 березня Днем боротьби за права жінок і міжнародний мир.

Після розпаду СРСР 8 Березня продовжують відзначати як Міжнародний жіночий день у Росії, Білорусі, Азербайджані, Казахстані, Киргизії, Туркменії, Таджикистані. 8 Березня також національне свято і вихідний день в Анголі, Гвінеї-Бісау, Замбії, Камбоджі, Кенії, КНДР, Мадагаскарі, Монголії, Уганді та Лаосі.

В інших країнах, особливо англо-саксонських, Міжнародний жіночий день не дуже прижився. Як жіноче свято там відзначають більше День матері, який з 1914 року щорічно святкують у другу неділю травня. Крім того, в деяких країнах День матері святкують в інші дні.

З піснею по життю

Радянська пропагандистська машина працювала і вдень, і вночі, як годинниковий механізм. Одним із найважливіших його складників, після кіно, була пісенна творчість.

Варто зазначити, що до послуг кремлівських замовників завжди була напоготові ціла армія пропагандистів усіх калібрів і мастей. А оскільки процес створення радянських пісень був різноманітний і некерований, тут також не обійшлося без плагіату.

В енциклопедичному словнику “Світ російської культури” цей процес не лише виправдовують, а й вихваляють: “пізніше багато (радянських) композиторів писали пісні й марші, побутову і танцювальну музику. Вони ж щедро насичували свої серйозні твори мелодіями, інтонаціями, запозиченими з пісень і танців свого часу”. Тобто, якщо зрозуміло, то “поцупленими”.

Так сталося, наприклад, із піснею La Adelita з мексиканського фільму “Віва, Вілья”, що була гімном мексиканської революції, а стала “Маршем веселых ребят” популярного радянського композитора І. Дунаєвского з новим текстом В. Лєбєдєва-Кумача.

Сюди ж можна віднести і прилаштування давньої популярної мелодії до нового тексту. Так було, наприклад, з єврейською весільною піснею, яка у композиторів братів Покрасс перетворилася на відомий “Марш Буденного” на слова А. д’Актіля, або українською жартівливою піснею “Комарик”, що стала радянською агіткою “Как родная меня мать провожала” на слова Д. Бєдного.

Іноді плагіат був подвійним, а то й потрійним, і навіть четвертним, коли одну й ту саму чужу мелодію експлуатували по кілька разів. Яскравий тому приклад — відома в 1920–1930 роки пісня “Молодая гвардия” (“Вперед, заре навстречу!”). У ній вірші радянського поета А. Безимєнского покладені на мелодію польської революційної “Робітничої пісні” (в російському перекладі Ґ. Рівкіна “Кто кормит всех и