Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—О, го-оре нам! Та на кого ж ти нас і поки-инув? Нас же заму-у-чать по сибі-ірах!

Її спробували заспокоїти, але вона дико зірвалася з місця, понеслася в поле з криком. І за нею побігли всі, хто був неподалік у селі. Бігли й Батоги, і Василько з ними, не відстаючи од гурту.

—О, навіщо ж ти нас осироти-ив?.. — голосила попереду Стефа. Вона так мчала, що її ніхто не міг наздогнати. Сама.

Божа сила несла її в поле, до стодоли. Ті два кілометри вони пролетіли одним духом.

Ще здалеку побачили, як Стефа підкошено впала на порозі стодоли, рвала пальцями землю під собою, билася головою об поріг. Хтось підвів її. Люди вбігали в напівтемну стодолу й завмирали, мов громом уражені. Високо на бантині над усіма ними висів Косовський. Знизу видно було тільки його великі босі ноги з чорними затоптаними підошвами…

Ґазда Юрко весь вечір проплакав дома, п’яний, як дим.

— Такого ґазду погубили… Такого ґазду-у… — схлипував він, мов дитина. — Не буде нам тепер життя. Видушать нас усіх контигентом. Ви-идушать. їхня бере. Пропали ми.

Після самострати Косовського посмутніло село. Ні пісні не почуєш, ні сміху людського. Підоспіла пора збирати боби, копати буряки, картоплю. І на них контигент немилосердний сього року наклали. До глибокої осені тягали візком клумаки до сільради ґазда Юрко і Василько. Біля комори вуйки перемовлялися між собою, чекаючи черги до ваги, про те, що ж воно далі буде? Як його жити в світі білому за таких немислимих досі контигентів? Ходили чутки про колгоспи, які цієї зими мають настановляти по галицьких селах. Статечні ґазди не йняли сьому віри. Хто ж піде в ті колгоспи, коли оно від них уся Україна пухне з голоду, під нашими брамами співає Лазаря. Ні, ми не такі прості, щоб добровільно стрімляти в се ярмо свої голови.

Василько помітив, що й тут, як і в Голосіївці дідові ночувальники — дядьки з Полтавської сторони, вуйки за кожною фразою сторожко оглядаються, мов школярики-пустуни, і примовкають, прохопившись необачним словом. Люди чогось бояться і там, на Дніпрі, й Росі, і тут, у Западній. Бояться однаково, не зважаючи на такі довжелезні відстані. Яка ж то величезна сила висить над усіма, гнітить, робить поважних людей полохливими, наче зайців на весняній крижині посеред розбурханої повені.

Як здали весь дочиста контигент, їздили все тим же візком у осики, проріджували дерева, збирали сухий хмиз й перетягували в двір. І цієї роботи вистачило їм до снігу. Потім пиляли дрова, складали в сарай. А ще Василько вичищав у худоби, підстеляв, напував її, смикав сіно, яке ощадливо роздавав скотині ґазда. Вони з ранку до вечора були разом, але кожен порав свою справу мовчки, бо ґазда був неговіркий, спокійної вдачі чоловік. За цілий день між ними тільки й розмови, що принеси те, подай се. Та Василькові досить було зустрітися з лагідним поглядом очей ґазди, вловити його поблажливу, підбадьорливу усмішку, коли зробить щось не зовсім доладно, щоб почуватися впевнено, як дома. Хлопець звик до ґазди, розумів його з півслова, тягся до нього душею, переймав навички в усякому домашньому ділі, і як траплялось, що Батіг одлучався з дому на півдня, то скучав за ним і старався вправитися по господарці так файно, аби вуйко Юрко був задоволений.

Так вони дожили до середини зими, Василько поправився в Батогів, убрався в силу на добрих харчах, залюбки виходив уранці прокидати стежки від снігу після забойної ночі, і ця шпарка робота на морозі не втомлювала його, як минулої голодної зими, а була йому приємною, аж солодкою. Вуйна закликала його снідати, казала:

—Йой, як ухоркався, аж чуб парує. Дивись, не простудися. Угрієшся, заходь до хати прохолонути, щоб надворі не прохватило.

Про Гілька не було їм ніякої чутки. Мов якась чорна дірка проковтнула його. Як і Василькового батька.

—І що б ми оце робили з тобою, старий, коли б не Василько, — каже інколи за столом вуйна. — Хоч словом є з ким перемовитися.

Василько знав, що вона зараз думає про свого Гілька.

—Ви чекайте Гілька, — говорить хлопець. — Нашого батька вже вісім років не чути, а ми чекаємо. Мати каже, що діждемося.

—О Боже мій, Бо-оже, — промовляла на те вуйна. — Ти ж, мабуть, і не пам’ятаєш свого батька?

—Ні. Тільки на карточці бачив. Краси-ивий, молодий такий. Сміється. З матір’ю знятий і з Іваном на руках.

Якось на розсвіті Василька розбудив ґазда Юрко:

—Васильку! А ходь-но ту та поглянь, як москалі нарід наш вибавляють. Облавники ваші.

Хлопець лупнув очима, нічого не розуміючи, і побачив, що над ним стоїть ґазда в кожушку, в кролячій шапці, вуса відтають од паморозі, дивиться неприязно. А може, показалось? Швиденько вбрався й вийшов слідом за ґаздою. Зупинилися за брамою аж коло загорожі, де вклякло стояла вуйна Ганка. У синіх сутінках під ними — село, майдан, вулиці, повні якоїсь метушні, крику, шарпанини. По хатах полохливо спалахують вогники, вулицями сновигають солдати з автоматами, активісти села, виконавці. Витягають за брами напіводягнених людей, підганяють прикладами в спину старих і малих до саней, що стоять на майдані, запряжені кіньми. Люди плачуть, благають про щось, а у відповідь грубе, московське:

—Жівєй! Шевєлісь!

—Он отця Івана ведуть, — сказала вуйна.

Отець Іван ішов з непокритою головою, високий, строгий, ніс у руках шапку, за ним з якимись вузликами спотикались на слизькій дорозі його стара вже жінка й дві дорослі дочки. Василько згадав, як навесні прихистив їх на ніч двір отця Івана, як десяткам голодних прибутніх людей подавали страву його дочки й служниці, як отець Іван потім розмовляв з кожним і як пораяв їм, Петрівним, звернутися до Батогів, щоб найнятися одному з них за пастушка. «За що, за що таку добру людину забирають?..» — билася Василькові думка.