Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

розбитний, бідовенький, даром хліб не їстиме». — «Та що ви, Оляно! Гріх поганого слова сказати на вашого хлопця». — «Ви вже догляньте його. Воно ще дурне, хапає все важке, перечається поперед себе. Не доводь Господи, підвередиться… Який же тоді з нього мужик буде? Здержуйте його потроху». — «Не турбуйтеся. Хіба ми кати якісь? — відповіла вуйна. — Хіба ж ми вже зовсім без серця?» — «Так мені душа болить за ними, так болить, коли б ви тільки знали. Просився ж учора з нами додому. А куди-и я візьму? На вірну погибель?..»

Як вертався Василько в село, то ще здалеку побачив, що його вже чекали на дорозі до сіножаті Батоги на возі, запряженому парою коней Косовського, заєднаних для возовиці сіна. Ждала моторна робота з граблями й вилами на цілісінький день під палючим сонцем. Ждало довге життя аж до наступного літа серед чужих людей у чужому краї.

23

Ще не вивітрився з одежі дух молодого сіна, як уже й жнива постукали в браму. І знову Василько не випускав граблів із рук від світання до смерку. А потім звозили снопи в скирту, молотили толокою. Вуйна все приглядала за Васильком і не давала піднімати важкого, аж Батога дратувала. «Як тільки змолотили свіжий хліб, так і мішки на візок та мерщій до сільрадівських комор. Вуйко Юрко тягне, а Василько підпихає. Та й раз одвезли, та й ще раз, та й утретє… А зерно ж, ну щире золото, перевіяне, чисте, важке. Мішки мов поналивані водою. Такого б усім Петрівним вистачило і на хліб, і ще й на оладки кожному в школу. Великий і тяжкий контигент наліг на село сей рік. Вуйки аж стогнуть. А що маєш робити? Нe виконаєш, тебе доконають судом, сім’ю вивезуть до Сибіру. Ще таким, як Батіг, то й нічого. Правда, збільшили проти минулого року вдвічі. Ледве впоралися до вечора вуйко Юрко з Васильком, одірвали від самого серця ті мішки. Хай йому грець! їй-право, вистачило б їм, Петрівним, продержатися до нового врожаю, ще й посіяти.

Який був кріпший ґазда, тому й зовсім непереливки. На Косовського оно наклали відразу аж два контигенти. Обернувся він кіньми тричі, припер три гори лантухів. Почорнів з лиця, глибока зморшка похмуро залягла в міжбрів’ї. Та не встиг чоловік довіяти решту зерна, як із сільради принесли повістку ще на один контигент. Вивіз і третій. Зосталося дома на насіння та ще кілька клумачків на життя. Так, аби не вмерти з голоду. Засіяв лан, а через тиждень знову повістка. Конай четвертий контигент. Узявся чоловік за голову: що везти? Душу свою затерплу?..

Через день начальство стукає в браму:

—Чого не виконуєш першу заповідь?

—Я ж уже тричі її виконав, — сказав Косовський. — Ви що, люди добрі? Подивіться, засіки мої порожні. Ми ж до весни й так з голоду виляжемо.

Начальство запухлими з перепою і ненависті очима захланно повело по ошатному обійстю, прорекло, як прирекло:

—Не виляжете. Не здаси континенту, в Сибіру сніг жертимете. Ха-ха-ха!

—Побійтеся Бога, що ж ви робите?.. — попіснілими губами промовив Косовський.

—Згада-ав Бога. А як багатів, годі ти думав про Бога?

—А то я вкрав у когось чи живу душу зарізав, що ви попрікаєте мене, мов злодія якого? Тато й мама мої робили дуже тяжко, кервавим потом умивалися й мене на се наставляли.

—Розказуй баєчки, сплуататор, куркульська жила. У тебе оно… всьо літо наймитували діти із Східної, аж харчали.

—Навіщо ж ви на таке навертаєте? — обурилася вуйна. — Жінка ж на колінах умоляла, он її хлопець не дасть збрехати. Ми ж їх прихистили. Від голодної смерті вберегли.

Василько був при цій розмові, бо точилася вона прилюдно, за двором у Косовських. Василько з Батогом тягли повз Косовських мливо з млина та й пристояли коло гурту.

—Но-но! Менше язиком тут плещи. Від голодної смерті вберегли вони, — перекривив вуйну голова сільради. — А ції зими самі підемо до них з простягненою рукою. Там, хто робить у колгоспі, той має повні засіки. А сюди плавом пливе все ледаче та хитре, аби в нас на дурничку поживитися. Сталінські колгоспи — не шпиталь і не богадільня, знаєш!

—Що ж ви!.. — крикнув Василько, але його сіпнув за рукав Батіг і зашипів згори:

—Чшш…

Василько ж хотів сказати цьому пикатому голові сільради, що він безсовісно бреше в живі очі, бо в колгоспі ж нічого не дали, ще й колоски поприорювали, від голоду в них померли Галя й дід Йосип… Та Батіг уже взявся за ручку візка, промовив з притиском:

—Підпихай!

І тяг так шпарко, що Василько ледве встигав іти за візком угору.

А наступного дня не стало в селі Косовського. Під вечір вуйна Стефа прийшла до Батогів стривожена, розгублена:

—Не виділи Богдана? Із самого ранку немає. Може, він вам, Юрку, що казав?

—Ні, не видів, — одмовив Батіг. — Я тільки збиравсь оце до вас переговорити з Богданом за коней на завтра орати.

—Коні вдома, а ґазди нема. Куди він міг дітися? Якби надумав до Львова, то кіньми ж поїхав би?

І на ранок не об’явився Косовський. Та минув і обід, минув і день. І ще одна ніч спливла. Від Косовського жодної чутки. У селі почали подейкувати, що Косовський, розгніваний за непосильний контигент, подався до лісових хлопців у партизани. Стефу викликали в сільраду, нахвалялись описати все господарство, а її з малою дитиною вивезти до Сибіру. І тут одна жінка із прибутних, що наймитувала на другім кутку, переказала через людей, іцо бачила позавчора вранці Косовського, ішов він начебто в поле, ішов собі та й зайшов до стодоли. Вуйна Стефа як почула се, так уся й затремтіла і заячала не