Ірена Ігорівна Карпа - Bitches get everything

бридкого переносника зарази, або, як то зробили місцеві, до них адаптуватися.

Ми влягаємося на земляну долівку, присипану сіном. Мені щось трохи коле в спину. Зранку я дістаю з-під свого солом'яного килимка гігантський мачете.

– На панщині пшеницю жала, блядь…

А ввечері, перед тим, як лягти спати і корчитися від затвердої, навіть як на йога, постелі, я флегматично спостерігаю тріумфальний пробіг велетенського щуряки по стіні на висоті сорок сантиметрів від підлоги.

– Слухай, Руфусе, – позіхаю я, – зара' я тут вгніжджуся, а ти забери, будь ласка, пакетик з печеньками від моєї голови. Не хочу щоби пацюки вночі ним шебуршали – виспатися не дадуть.

– Нічо-нічо', – зловтішається Руфус, – Я дочекаюся, коли ти заснеш, а тоді покришу печеннячко по всьому твому тілу.

– Ага, я теж тебе люблю. Добраніч.

Ночі в горах центрального Папуа дуже схожі на карпатські. Такі ж прохолодні, густі й свіжі. Такі ж чорні силуети на темно-зеленому небі. А ще й цей Пунчак Джая десь на горизонті. Шлях Свободи – Пік Перемоги. Я ніби знову вдома…

Дорогою до Вамени ми роздаємо рештки сигарет дідусям і залишки стратегічного запасу розчинних макаронів матусям, я намагаюся подарувати свій солом'яний мат і повстяну ковдру жінці, у круглій хатинці котрої ми ночували останню ніч, але жадібний гід хапає весь цей клунок і з криком: «Не дам! У мене тоже діти!» біжить, підскакуючи, вниз по стежці. Ну, хоч від мене від'їбався, Богу дякувати.

Жадібність інколи смішить – папуанці, коли дориваються до шарового їдла на якійсь конференції чи й тут, під час походу, з'їдають велетенські порції. Десь по каструлі рису на брата. І цукру в чай кладуть не менше, ніж чотири столові ложки. Тут уже навіть не до сміху – діабет зашкалює. А інколи жадібність по-справжньому злить. Як от тепер, наприклад. Коли цьому мудаку платиш по 80 баксів за день (баксів так на 3 – 4 ми ще доплачуємо за «включену до вартості туру денну їжу»), а він забирає в жіночки з дитиною, котрі живуть так високо в горах, що їм, як мінімум, впадло спускатися до Вамену на базар, якусь нещасну ков-ДРУ за 3 бакси. Факер.

– Тримай, – кажу я 16-річній Бунді, коли її татусь, радий, що все вже майже скінчилося і не треба цих двох баранів водити по горах, упиздячує вперед. – Ось це тобі. – Я даю їй 50 000 рупій. – Але це тобі, не татові. Витратиш тільки на себе, добре?

Цю фразу я вчила десь із півдороги. Наплутала, канєшно, шось стопудово, але Бунді мене зрозуміла. Сподіваюся.

00:00:01:20 (а)

Базар – місце здобуття найяскравіших портретних фоток. Коли в мене лишається кілька годин світлового дня, я, не роздумуючи, валю на базар, нажершись щедро порційованого гострого паданг-їдла [65] й відригуючи драконячим духом.

– О, дивися, хто прийшов! – Руфус відтягує мене від натовпу продавців авосьок растафаріанських кольорів.

Естер.

Блакитну резинку для волосся, унизану десятками крихітних пластмасових долоньок, мій убогий подарунок, вона переробила на браслет.

– Ой як гарно! – щиро захоплююся я.

Естер робить рукою жест «зачекай тут» і за кілька хвилин повертається з плетільником бісерних браслетів.

– Папуа! – читаю я напис на браслеті, котрий закінчують плести тут же, в мене на зап'ясті.

Естер сяє.

– Дякую, сонечко. Це так приємно!

Це справді приємно. І Естер повторно реагує на мій захват: знову зникає й повертається з кульком дуже спілих пахучих маркізів.

Потім ми сидимо в китайському кафе (якщо яванці – індонезійські росіяни, то китайці – загальноазійські євреї, такі вони «багаті й хитрі» і так їм всі тут заздрять).

– Спитай її, ким вона хоче стати, – прошу я Руфуса.

– Каже, що медсестрою. Чи сестрою, в сенсі монашкою. Я не зовсім зрозумів.

– І де вона хоче цього вчитися? Тут?

– …

– Тут. Або… шо, Естер?

– …

– Ги-ги. Або в твоїй країні. Так вона каже.

– Класно. Нехай приїздить.

– Скажу їй, що твоя країна далеко і вона холодна…

– Ага. І шо там є зелена зима і біла зима. Придурок. Не кажи. У нас не холодніше, ніж тут… ну, коли у нас зелена зима. І взагалі, у нас прекрасна країна. Приїзди, Естер, станеш лікарем.

Зранку Естер проводжає нас на літак. Пробирається у зал відльотів слідом за старезним продавцем орхідейних браслетів. Сидить біля нас мовчки, дивиться своїми мудрими очищами.

– Па-па, Естер, я буду скучати за тобою… – кажу я, і Руфус перекладає. – Насправді буду, хоч і не скучаю в житті практично ні за ким, – кажу я, і Руфус не перекладає, бо то вже українською.

Так дивно. Люди здатні полюбити інших людей просто за один день. Без будь-яких сексуальних потягів чи емоційного спілкування. ПРОСТО полюбити. Прив'язавши погляд вологих очей і серцебиття за тонку орхідейну ниточку до хвоста літака Air France 1950-якогось року.

00:00:01:21

– Le temps de rкve, c'est fini… – співає з динаміка давно померла Даліда. Вона щось надто часто робить це останнім часом. Себ-то ця ії пісня якось невтомно мене переслідує. Як, можливо, і її історія. Сподіваюся, лише частково.

– Історії кохання треба обривати там, де вони ще здаються красивими, – ковтнувши холодного шардоне, каже сумна дівчина за баром. У дівчини чорне фарбоване волосся і пірсинг на язику.

– Ти п'єш на роботі? – питаю я. Ну і чого питаю? Ну й що тут дивного, що кельнерка п'є вино? Їй же не тікати від міліції на машині для еспресо.

– Так, п'ю, – вона перегинається до мене й дихає просто в ніс сумішшю щойно випитого вина з м'ятною жувачкою. – Бо мене завтра все одно виженуть. А потім ще й з інституту виженуть. Але мені похуй. Сиджу тут, слухаю босанову, п'ю собі і думаю про те, що він мене, мабуть, більше не любить.

– Спека і липкі думки про самогубство?

– Ну щось типу того. І знаєш, цей момент, цей момент такий прекрасний. Бо я…

– Живу, – синхронно з нею закінчую я.

– Але мені, як я сказала, похуй, – реабілітується від лірики вона. Взагалі-то твоя історія мені куди цікавіша. І – знаєш що? – була б ти моєю ліпшою подругою, я б відсипала тобі зараз бабла з каси. Все одно ж звільнять. А так би ми з тобою покаталися… Попили б десь іще… Соплями б на брудершафт, історіями…

– Угу, – кажу я і напружено думаю, яка така моя історія могла