Генрі Лайон Олді - Шмагія

садно на чолі підсохло іржавим струпом. Але, дивлячись на нього, хотілося сміятися. Діти з задоволенням вертіли головами, вишукуючи обіцяних фей. Обряд і справді нагадував відразу кілька схожих ритуалів. На думку чаклунові спали «лиха обмороч», місячні кільця гамадруїдів, змова на покражу (серед танцюристів обов’язково повинен бути один горбань…), ще «ad sedem damnatorum detrudi», який водили студіозуси в День Сесії, заклинаючи деканат…

Зараз, багато про що знаючи й багато про що здогадуючись, малефік повинен був би відчувати до бурлаки співчуття. Але співчуття не виникало. Як співчувати щасливій людині? Тут уже швидше з’являться заздрощі: невигойно хворий на злам. Янош настільки вміло приховував своє лихо, перетворюючи ваду на чесноту, що й зрілий чоловік позаздрив би.

Чаклун ступнув до дітвори. Розірвав коло якраз між малюками й відразу замкнув танок знову, стискаючи дві спітнілі долоньки. Не дав отямитися, з серйозним виразом обличчя кинув:

– Ану ж бо…

І ворухнув губами, закручуючи танок «малим лукавцем».

Блиснули зміїною лускою сирові смужки. Заворушилися, потекли вздовж стовбура, здіймаючи трикутні голівки. Кожна змійка в пащі тримала по каблучці, що виконує три бажання. Перевантажувати каблучки маною Андреа не ризикнув, але вавки на ногах вилікувати чи медяника з горішками створити – це запросто. Каблучок було чотири: Янош обійдеться. Камінчики, що валялися біля коріння, засяяли рубінами-сапфірами. Ювелір у крамниці, звичайно, копійки не дасть, а дівчиську перстеник зробити – якраз. У сухих гілках акації озвалися дві віоли, ліра й органіструм. Вісім рухливих кобилок органіструма скакали на шийку інструмента, місцями підвищуючи тон до кумедного іржання.

Мускулюс і не думав, що вийде так здорово.

Він боявся одного: образити Яноша. Це було схоже на те, якби королівський скороход вліз у змагання кульгавого з кривоногими, пристосовуючись до їхнього шкандибання. Ні, хлопець не образився. Навпаки, взяв найактивнішу участь, виконуючи паси, вигукуючи закляття та коментуючи ритуал вченими словами. У батька, мабуть, нахапався, розумник. Дітвора бісилася від щастя, і якщо й збентежило щось чаклуна, то це репліка «заячої губи», коли потіха завершилася.

– Ой, мамочко! – вигукнула щаслива дівчинка, милуючись каблучкою і камінням. – Краса яка! А феєчки були кращі…

– У фартушках, із вуальками…

«Які феєчки?! – ледь не запитав Андреа, ображений у найкращих почуттях. – Де ти бачила феєчок, дурепо?» Добре, чого чекати від малечі. Їм пальця покажи – одні реготатимуть, інші ла-лангського іфрита побачать, із рогами, ногами й димовим язичиськом. Магія, шмагія – один хрін. Поки не виростуть.

– Ти чого з дому втік? – замість цього запитав він у Яноша, коли дітвора розбіглася по домівках: хвалитися. – А, Янош Кручек, отрок із пристойної сім’ї? Що, дістали турботою? Батька б пожалів, гультяю…

Син приват-демонолога Кручека не поспішав відповідати. І не став цікавитися: звідки співрозмовник знає, чи щось такого. Присів навпочіпки: досвідчені бурлаки можуть так сидіти годинами. Торкнув пальцем набряклий синець, скривився.

– Вони мене, майстре Андреа, до дірок зажаліли. Вітром наскрізь продувало від їхніх жалощів. Мабуть, дядько Фарт зараз вчепиться, додому потягне. Рятуватиме. Він мені як другий батько, з дитинства…

– Не вчепиться. Він тебе ще не бачив, твій дядько Фарт. А бачив, то не впізнав. У нього своїх турбот повно. Хоча тут ти правий: якщо впізнає, то потягне. За вуха. І правильно: доцент Матіас зовсім на тінь схожий зробився. А був гарний чоловік, у тілі. Не соромно?

Хлопець посміхнувся розбитим ротом:

– Ні-і. Вони ж вирішили, що я страждаю. Мучуся. Лікували, відчакловували, тато теорії будував… У нього теорії – вмерти й не жить. Вам дядько Фарт ще не розповідав, що демонів нема? Зовсім?

У горлі пискнув їжак-сміхач. Чаклун ледве стримався. Картина олією: «Мисливець на демонів Цвях доводить малефіку Мускулюсу, що демонів немає!» Жанрове полотно. Вивісити в Трестентській галереї, глядачі битимуться. Але сміх швидко висох, коли Андреа зрозумів: Янош спритно веде розмову геть від головної теми. По суті, чаклунові було байдуже, чи повернеться втікач додому, чи втішить сумного батька. Цікавість викликала хіба що фраза: «Вони вирішили, що я страждаю». Цікавість навпіл із повагою. Із заліза парубійко зроблений. Таких жаліти – тільки гнівати. А батько з приятелем не здогадалися.

Забагато збігів. Забагато.

Доля грає з випадком у розбивайки, затято програючи?

– Про теорії, парубче, ми поговоримо наступного разу. А сьогодні – час відпочинку. Після вдалої баталії. Сподіваюся, пане Кручек, ти розумієш, що я тебе жаліти не збираюся? Анітрохи?

– Ага, – щасливо вищирився «пан Кручек». – Розумію.

І дякуватиму до скону.

Запитати в нахаби, звідки він знайомий із Лісовим Дитям? Те, що Янош після бою розмовляв не з ліліпуткою, а з триклятою кульбабою, він зрозумів ще під час відьминої оповіді. Довідатися, чим хлопець зобов’язаний малесенькій бестії, що вона має право йому вичитувати? Яких грошей заборгував, у які справи вплутав? А хлопець відповість, що знати нічого не знає, не відає. Підбігла циркачка, стала дурницю молоти. Мабуть, від ляку. Добряга-Янош взявся Зізі заспокоювати, а дівка геть того… Край. Завіса. Публіка метає на сцену гнилі фіги.

Ти йому: «Вашу карту бито! Зізнавайтеся!»

Він тобі: «Зізнаюся! Щиросердно!»

– Давай я краще розповім одну історію, – замість допиту почав Мускулюс, сідаючи навпроти. Сидіти навпочіпки було незручно, але він терпів. – Жив-був один чарівник.

– Як ви, майстре Андреа?

– Хай буде як я. Ішов він якось… Ну, припустимо, лісом.

І зустрів… ну, припустимо, темного генія. Або світлого. У них, у геніїв, на лобі не написано: темні вони чи світлі. Слово за слово, уклали чарівник із генієм угоду. Чарівник виконує для генія три завдання, геній здійснитьчарівникові три заповітні бажання. Або геній одне бажання виконує авансом, а чарівник тоді працює не за страх, а за совість…

Серце підказувало малефіку: він на вірному шляху.

– А що було далі? – напружився парубійко. Важко сказати, хотів він продовження історії, чи запідозрив недобре. Погляд Яноша, безневинний настільки, що міг виявитися підробкою, буравив оповідача. – Далі що?!

– Ось ти, братику, й думай: що далі? І затям, що третя робота – вона, якщо вірити казкам, найкапосніша.

Ідучи, чаклун озирнувся. Янош сидів під акацією, схожий на хворого горобця. Заблуканий син приват-демонолога Кручека думав. Довкола нього водили танок тіні: дітвора, ліліпутка Зізі в двох іпостасях, огрядний Леонард Швелер притупував ногою, чухав потилицю малефік Андреа Мускулюс… Бачити в цьому танку себе було трохи дивно, але не більше того.

А чинбар із циркачкою і зовсім були як рідні.

SPATIUM X

Сонет пам’яті Цурена Правдивого

(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

«Немов листок зів’ялий падає на душу…»

Цурен Правдивий

Листком зів’ялим падає на душу

Моя