Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Афеліє, — продовжувала вона слабким, мов аромат зів’ялого жасмину, голосом. — Я не люблю говорити про себе. Це не в моїх правилах. Та і сили на розмови мені бракує. Але маю вам зізнатися, що ми з чоловіком часто маємо абсолютно протилежні погляди на речі. Сен-Клер ніколи не розумів мене і не цінував, як я на те заслуговую. Гадаю, саме це й підірвало моє здоров’я. Ви не подумайте, я на нього не нарікаю! Він хороший, просто усі чоловіки від природи егоїстичні, тож їм байдуже до жіночих переживань. Так я думаю.

Виховання у міс Афелії було бездоганне. Як і всі доньки Нової Англії, вона затямила, що втручатися у чужі сімейні справи — непристойно, ба навіть небезпечно. Відчувши, що саме зараз може бути у це втягнутою, вона вирішила демонстративно ігнорувати подібні теми. Міс Афелія напустила на своє обличчя вуаль байдужості і витягнула з кишені довгу-предовгу панчоху. Вона завжди тримала її напоготові, щоб дати рішучу відсіч будь-яким нападкам диявола, бо отець Уотс повчав, що він загрозливо наближується до своїх жертв саме тоді, коли руки їхні нічим не зайняті. Щоб не піддатися спокусі висловитися про сімейні стосунки Марі і Сен-Клера, міс Афелія хутенько заходилася працювати спицями. Для більшої переконливості вона міцно стулила уста, що означало: «Від мене ви не почуєте ані слова. Я не збираюся втручатися у ваші справи». Але навіть те, що міс Афелія прикидалася кам’яною статуєю, Марі не зупинило. Вона раділа, що у домі нарешті з’явилася людина, з якою можна поговорити, вилити усі свої жалі!

Час від часу нюхаючи ароматизовану сіль, вона продовжувала:

— Коли ми з Сен-Клером одружилися, батько дав за мене великий посаг неграми і грошима, тож ніхто не має права вказувати, що і як мені робити зі своєю власністю. У Сен-Клера є своє майно, свої слуги, тож він може робити з ними все, що заманеться. Але ж він пхає носа не в свої справи! Я не можу змиритися з такими дикунськими поглядами на життя — його ставлення до негрів переходить усі межі! Він з ними рахується більше, ніж зі мною чи навіть із самим собою. Вони отримують від нього усе, чого забажають, а він удає, що йому це байдуже. Здавалося б, що тут поганого? Просто він добра людина. Та іноді я просто боюся власного чоловіка! Крім мене і нього, ніхто не сміє бити негрів у нашому домі — ось чого йому захотілося. Але ж чим це загрожує? Сен-Клер їх і пальцем не зачепить, якою б не була їхня провина. А я?! Ну хіба можна від мене, недужої, вимагати ще й на це витрачати свою енергію? Адже негри — це хоч і дорослі, та все одно діти.

— Я, слава Богу, про негрів уявлення не маю, — відрізала міс Афелія, закипаючи всередині.

— Ось поживете тут, то матимете! Та цей досвід вам дорого коштуватиме, попереджаю відверто. Що може бути гірше за негрів? Вони дурні, невдячні й легковажні, — діти та й годі.

Звідки тільки у Марі й сили з’являлися, коли вона говорила на цю тему! Від її кволості й сліду не лишилося. Згусток агресії і ненависті — не жінка і не мати.

— Ви собі навіть не уявляєте, скільки усього нам, господиням, доводиться терпіти від власних слуг! Але скаржитися на них Сен-Клерові не дозволено. Він говорить неймовірні речі! Наприклад, що ми самі винні у тому, що негри такими є. Він стверджує, що їхні недоліки — реакція на рабовласницький лад як явище. Сен-Клер вважає, що саме тому ми не маємо морального права карати їх за їхні ж недоліки, бо якби на їхньому місці були ми, то поводилися б так само, а може й гірше. Я взагалі не розумію, як можна порівнювати білих людей і негрів!

— Хіба Господь Бог не створив усіх людей однаковими? — запитала міс Афелія.

— Те, що ви кажете, навіть слухати смішно! Негри — то нижча раса.

— То ви не вірите, що їхні душі також безсмертні? — міс Афелія ледве тамувала в собі бунт проти цієї черствої особи.

— Ну звича-а-айно, — протяжно позіхнула Марі. — У цьому ніхто й не сумнівається… Та все ж порівнювати їх і нас, ставити на одну чашу терезів — це безглуздо. Мій чоловік хоче переконати мене у тому, що няня так само важко переживає розлуку з чоловіком, як переживала б і я, якби нам довелося жити окремо. Та хіба можна це порівнювати?! Няня не знає, що таке високі, справжні почуття, а Сен-Клер ніяк не хоче розуміти цього. Нібито няня любить своїх замазур так само, як я Єву. Уявіть лиш, до чого він дійшов: він почав серйозно переконувати мене, що я зобов’язана відпустити няню назад, до чоловіка і дітей, а на її місце узяти когось іншого! І це при моєму здоров’ї! Цього я вже не стерпіла, хоча й нечасто зриваюся, бо вважаю, що краще терпіти мовчки. Але не цього разу! Я йому все сказала, що думаю… Відтоді він зі мною на цю тему розмови більше не заводить, хоча його міміка, жести та натяки свідчать про те, що своєї точки зору він так і не змінив, і це мене дратує!

Переживаючи, як би не бовкнути чого зайвого, міс Афелія зацокала спицями ще швидше. Якби її співрозмовниця бачила ще когось, крім себе, то їй неважко було б зрозуміти, що означає це красномовне мовчання кузини її чоловіка.

— Сподіваюся, тепер вам зрозуміло, якою челяддю доведеться керувати? У нашому домі порядку немає, бо слуги роблять усе, що захочуть і ніхто їм не стоїть на заваді. Я, звичайно, намагаюся тримати їх у рамках, але це так мене виснажує! От якби Сен-Клер чинив із ними так, як інші…

— Це ж як?

— Ну, відправляв би наших негрів туди, де за провини перед господарями карають батогами. Інакше ж їх не приборкаєш! От якби здоров’я мені дозволяло, я б навчила Сен-Клера, як із неграми поводитися!

— А як же він дає із ними раду? — поцікавилася міс Афелія. — Ви стверджуєте, що він жодного разу на них руки не підняв.

— Знаєте, чоловіків негри слухаються більше, тож йому значно легше, ніж мені. Якщо ви помітили, Сен-Клер уміє так… по-особливому дивитися… Іноді як блисне очима, то й мені стає лячно, не те що неграм. Вони знають, що з ним жартувати небезпечно. Тому він мені й не співчуває. Я, буває, нагримаю на них, та користі з цього ніякої. А він тільки