Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

сира картопля. — Копач хвилину дивився на неї. — Чого ви тут стовбичите? Зійдіть на вище місце.

Аж тут загуло, зашуміло, затріщало — при березі завалилась крижана скеля. Брила вагою тонн на п'ятдесят перекинулася, забризкавши їх грязюкою та водою, і розсипалася коло самих дверей. Менша крижина вдарилась об причілок, де стирчали кінці колод, і хатина здригнулася. В ній були Курбертен та Джекоб Велс.

— Після вас, — почула Фрона баронів голос, а за ним уривчастий батьків сміх. Галантний француз вийшов останній, протискуючись між крижиною та колодами.

— Слухай, Біле! Коли та нижня загата не рушить, то нам амінь, — сказав чоловік з бляшанкою до свого товариша.

— Що й казати! — відповів той. — Я бачив таке нижче Нулато. На острові Біксбі. Крига там змела все так чисто — не згірше, як моя стара мати в кухні.

Чоловіки тим часом підійшли до Фрони.

— Так не годиться. Треба їх перенести до вашої хатини, Корлісе.

Сказавши це, Джекоб Велс спритно виліз на покрівлю й поглянув на крижані гори.

— Де Макферсон? — запитав він.

— Сидить у себе на розпорі й ані з місця, неначе скам'янів.

Джекоб Велс махнув рукою.

— Прорвало! Крига рушила!

— Хай собі живе здорова твоя стара, Біле, але цим разом не буде як у неї в кухні! — закричав власник тютюну.

— Еге ж, — незворушно відказав Біл.

Вся крига на поверхні річки немов зібралася докупи й ринула униз. Під цим страшним тиском крижана загата проломилася одразу в сотні місць. По всьому березі гуркотіло й тріщало — це з корінням вивалювало дерева.

Корліс та Бішоп узяли Біла й понесли до Макферсонової хатини, а Джекоб Велс та барон тільки почали знімати з даху його товариша, як тут величезна брила налетіла просто на хатину. Фрона бачила це й гукнула стерегтися, але в ту ж мить сяк-так збита з бервеняк хатина перекинулась, наче іграшковий домок. Вона бачила, як Курбертена та хворого скинуло з хатини, а батька її накрило водою разом з рештками хатини. Вона кинулася до нього, але він не міг піднятись. Вона силкувалась підвести його, бо весь він був під водою, та як не напружувалась, спромоглася тільки піднести над водою Велсову голову. Тоді вона випустила його й почала мацати у воді. Виявилося, що праву Руку йому затисло між колодами. Фрона не могла зрушити їх з місця, тому, знайшовши тут-таки довгу бантину з даху, просунула її між колодами. То була незручна й ледве чи годяща підойма, — вона почала гнутися й тріщати, коли дівчина наважила на кінець усім тілом. Побачивши небезпеку, Фрона обережно налягла на бантину ближче до середини. Щось у воді подалося, зрушило з місця, й над водою вигулькнула Велсова голова, вся в намулі та грязюці.

Він кілька разів дихнув на повні груди й гукнув:

— Нічого, піде! — Тоді, хутко оглянувшись, додав: — А Дел Бішоп таки правду казав, Фроно.

— А що таке? — непорозуміло запитала вона.

— Він казав, що ти молодчага!

Велс поцілував її, і обоє, сміючись, витерли багнюку з губ.

З-за руїни виглянув Курбертен.

— Ніколи в житті не бачив такого чоловіка! — весело крикнув він. — Він божевільний, маніяк якийсь. Впавши, розбив собі черепа, й тютюн десь загубився. Та він тільки за тютюном і бідкається.

Виявилося врешті, що череп у бідолахи вцілів, тільки на голові була рана дюймів у п'ять завдовжки.

— Вам доведеться зачекати, поки надійдуть інші. Я не можу нести. — Джекоб Велс показав на праву руку, що висіла нерухомо.

— Вивихнув тільки, — пояснив він. — Кістки цілі. Барон, прибравши незвичайної постави, тицьнув пальцем на Фронину ногу.

— Гляньте, вода зійшла, але залишилась цінна перлина!

Приношені Фронині мокасини розлізлися від води, і з одного, біліючи в намулі, виглядав маленький пальчик.

— То я й справді багата, бароне. У мене ж іще цілих дев'ять таких перлин.

— Хто з цим не погодиться, хто не погодиться! — палко скрикнув той.

— Який ви смішний, нерозсудливий і славний хлопець!

— Цілую ваші ручки! — Він галантно став на коліна серед болота.

Вона вирвала руку й обома руками в жарт сіпонула його за кучері.

— Що мені з ним зробити, тату?

Джекоб Велс знизав плечима, сміючись. Фрона підняла вгору Курбертенове обличчя й поцілувала його в губи. І Джекоб Велс зрозумів, що на долю французові припало найбільше радості.

Вода в річці спала до зимового рівня й понесла далі свою крижану здобич. Але скрізь понад берегом залишився крижаний мур на двадцять футів заввишки. Величезні крижини, немов рештки якогось північного страховища, були розкидані по острові серед повалених дерев та замулених квітів і трави. Сонце не марнувалося, воно пригрівало крижини, змивало з них грязюку та твань, аж поки вони за-блискували в його промінні, наче гори самоцвітів з молочно-блакитним одсвітом. Ці самоцвіти скупчені були недбалою рукою, і блискучі вежі та веселкові мінарети раз по раз із гуркотом падали в річку. В одній заглибині, що оце виникла таким чином, стояла «Біжу», а коло неї зібралися мешканці острова Розпуття — вони рятували «чечаків» та хворих.

— Та годі вам! Досить буде й двох гребців! — Томмі Макферсон оглянувся, підшукуючи собі заступника, — З трьома в човні й повернутись ніде.

— Тут треба враз перекинутися або й зовсім не братися, — сказав Корліс. — Для цього потрібно троє, Томмі, і ви це самі добре знаєте.

— Кажу вам, досить двох.

— Я боюся, що справді доведеться їхати двом… Обличчя в канадського шотландця прояснилося:

— Третій тільки заважатиме. Ви й удвох упораєтесь, їй-бо.

— Тільки коли ви будете той другий, — вів далі немилосердний Корліс.

— Ні. Тут і без мене є кому.

— Ні, немає. Курбертен у цьому не тямущий, Сент-Вінсент не зміг, мабуть, перейти через протоку, а містер Велс звихнув собі руку. Тільки ми з вами, Томмі, й лишилися.

— Не моє це діло, але Дел Бішоп якраз би тут пригодився. Він добре веслує. — Макферсон недолюбляв суворого копача і, знаючи його вдачу, скористався можливістю врятуватись чужим коштом.

Дел Бішоп став посеред невеликого гурту людей і, нерпі з ніж заговорив, глянув кожному в вічі.

— Чи знайдеться тут хто, що назвав би мене боягузом? — спитав він навпростець і знову на кожного поглянув, — Або, може, хто скаже, що я коли вчинив щось ганебне? — Він ще раз оглянувся навколо себе. — Ну, добре. Я страх не люблю води, але не боявся її ніколи. Плавати я не вмію, а кидався в воду й не згадаю скільки разів. Я веслую так, що як махну веслом, то й упаду на спину. Щодо керування, то фахівці кажуть, ніби в компасі