Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

колись, понад два століття тому, у старовинному голландському флоті влада над китобійним кораблем не була зосереджена в руках однієї людини, яку тепер називають капітаном, а розділялася між ним та іншим командиром, якого називали «спексиндер». Дослівно це означає «рубачі сала», та згодом це слово набуло значення «головний гарпунер». За тих часів влада капітана обмежувалася лише питаннями навігації і загального керівництва кораблем; а в усьому, що стосувалося китобійного промислу, володарем був спексиндер — головний гарпунер. В англійців Гренландської китобійної флотилії ця старовинна посада під зміненою назвою «спекшіонер» існує й досі, але її колишня велич суттєво втрачена. Тепер це просто старший над гарпунерами; і в цій якості він є одним із молодших підлеглих капітана. І все ж таки, оскільки успіх плавання значною мірою залежить від дій гарпунера, тим паче що в американських китобоїв гарпунер — не лише головна дійова особа на борту вельбота, але й за певних обставин (нічні вахти у промислових областях) — командир на палубі корабля, — велика корабельна політична доктрина вимагає, щоб він жив не в кубрику, а окремо від матросів і вважався серед них старшим; хоча якраз матроси завжди ставляться до нього як до рівного, без особливої пошани.

Основна відмінність між командиром і матросом у морі полягає ось у чім: перший живе на юті, другий — на баку. Саме тому на китобійному кораблі, як і на торговому, помічники оселяються разом із капітаном; а на американських китобійцях і гарпунери здебільшого мешкають у кормовій частині корабля. А це означає, що вони харчуються за капітанським столом і сплять у приміщенні, яке має непряме сполучення з каютою капітана.

Незважаючи на те, що тривалість південних китобійних рейсів (набагато довших, ніж будь-яке плавання, у яке коли-небудь вирушала людина), їхні страшні небезпеки і спільність інтересів команди, коли всі, від першого до останнього з працівників, залежать не від усталеної платні, а від загальної пильності, мужності і сумлінної праці; незважаючи на те, що все це часом пом'якшує корабельну дисципліну, — все ж таки, хоч яким патріархальним виглядає в окремих простих випадках життя екіпажу, суворі порядки на баку — у всякому разі, зовні — рідко зазнають значного послаблення і ніколи, ні за яких умов не можуть бути відмінені. І нерідко на нентакетському кораблі можна побачити, як шкіпер крокує по юту з такою величною поважністю, якої не зустріти і у військовому флоті, і вшановують його так, наче він убраний в імператорські пурпурні шати, а не в пошарпану синю сукнину.

І хоча навряд чи хтось із людей міг бути менш схильним до гордовитої зверхності, ніж похмурий капітан «Пекводу»; хоча єдиним виявом пошани, якого він вимагав, був беззаперечний і миттєвий послух; хоча він ніколи не примушував нікого роззуватись перед ним, перш ніж ступити на ют; і хоча внаслідок надзвичайних обставин, пов'язаних із подіями, про які мова піде далі, він звертався до підлеглих з незвичними словами, чи то з поблажливості, чи in terrorem[155], чи ще якось, — все ж таки капітан Ахаб ні в якому разі не зневажав головні морські звичаї та вимоги етикету.

Мабуть, надалі ви помітите, що він прикривався цими звичаями та правилами, наче машкарою, використовуючи їх для своїх власних цілей, що вельми відрізнялися від тих, для яких були призначені. Султанські риси його вдачі, здебільшого приховані, проривалися назовні в цьому етикеті, перетворюючись на непереборний деспотизм. Бо хоч би якою була інтелектуальна перевага однієї людини, вона ніколи не зможе вилитись у форму реальної, відчутної влади над іншими, коли б її власник не використовував різноманітні хитрощі й зовнішні пристосування, які за своєю сутністю завжди є негідними і дріб'язковими. Ось що змушує богом даних істинних володарів Імперії триматися подалі від земних виборчих кампаній і віддає найвищу пошану, яка лишень може бути в цьому світі, тим, хто уславився скоріше завдяки тому, що він незмірно нижчий від потаємно обраної купки божественних нероб, ніж завдяки своїй справжній перевазі над середнім рівнем натовпу. Дріб'язкові атрибути влади, якщо з ними пов'язані крайні політичні забобони, мають такий великий вплив, що в окремих випадках прикрашають блиском слави й могуття навіть розумову неміч. А коли, як це трапилося з царем Миколою, кругла корона світової імперії містить імператорський мозок — нажахана юрма простолюду схиляється перед нею, пригнічена безмежною владою однієї людини. Нехай драматург-трагік, який буде описувати затяту людську впертість у всій її грандіозній величі, неодмінно використає цю невелику вказівку — слід зауважити, дуже цінну в його роботі.

Але перед очима в мене досі стоїть мій капітан Ахаб, похмурий і нелюб'язний, як і личить нентакетцю; і я, хоч і завів розмову про всіх цих імператорів та князів, мушу зізнатися, що тут ітиметься всього-на-всього про бідолашного старого китобоя, і тому королівські мантії та палаци — не мій клопіт. О Ахабе! Уся твоя велич — лише в тому, що зірвано з неба, піднято з глибини, зіткано з невловимого повітря!

Розділ 34

Стіл у капітанській каюті

Обідня година. Стюард Галушка, вистромивши з люка свою мармизу, бліду, мов недопечений книш, запрошує до обіднього столу свого хазяїна і володаря, який, сидячи в одній із шлюпок на юті, щойно скінчив визначати положення сонця і тепер мовчки вираховує широту, списуючи цифрами призначений навмисне для цього гладкий овальний клаптик на верхній частині своєї власної кістяної ноги. Він не звертає на слова слуги ані найменшої уваги — так, наче не чує. Проте трохи згодом він підводиться, вчепившись у ванти бізані, повиснувши на них, перевалюється на палубу і, рівним, позбавленим будь-якого виразу голосом промовивши: «Обідати, містере Старбак», — зникає у своїй каюті.

Коли стихає останнє відлуння його султанських кроків і Старбак, перший емір, може бути цілком певний, що капітан сів до столу, — тоді Старбак, наче прокинувшись, кілька разів обходить палубу, з поважним виглядом зазирнувши в нактоуз, а потім, вельми люб'язно мовивши: «Обідати, містере Стабб», — спускається до каюти. Другий емір якусь мить вичікує біля снастей, а потім, разів зо два смикнувши грота-брас і впевнившись, що з цією важливою річчю все гаразд, також скоряється давньому етикету і, квапливо кинувши: «Обідати, містере Фласк», — спускається слідом за своїми попередниками.

Але третій емір, що тепер залишився на юті сам-один, мабуть, відчуває неабияку полегкість, наче звільнившись від якогось тягаря; лукаво підморгуючи на всі боки, він скидає черевики і витанцьовує шалену, проте безгучну джиґу просто над головою Великого Турка, а потім, надзвичайно спритним помахом руки зашвиргнувши капелюха на верхівку бізані, де він