Марина та Сергій Дяченко - Скрут

Вона опустила сукню. Труснула волоссям; посміхнулася — якось навіть мило й кокетливо:

— А тебе ось… зажди, зажди. Начебто пам’ятаю… Точно пам’ятаюі Навесні приходив… точно?

— Як тебе звуть?

Вона неквапом повернулася на своє місце; сіла на матрац, взяла помідор, смачно відкусила. Дівка з косою підбирала пальчиком крихти від медяника, що залишилися на матраці.

— Навіщо тобі? — запитала та, що з ромбом; підборіддя в неї було залите помідоровим соком.

— Деякі хочуть ім’я, — замислено повідомила голомоза. — Їм так більше подобається…

— Як тебе звуть? — повторив Ігар. — Ім’я?

Його співрозмовниця заковтнула рештки помідора. Знизала плечима:

— Ти начебто цю… Тіар шукав?

Ігар зрозумів свою помилку. Він не повинен був називати ім’я першим; от якби його назвала жінка з ромбом… Адже це точно ромб, ромб під правою лопаткою, кілька родимок, а не одна пляма… Може, він неправильно зрозумів…

— Ти Тіар? — запитав він, дивлячись їй у вічі.

Вона посміхнулася:

— Можливо… А що?

Двері в нього за спиною розчинилися; і та, що з косою, і голомоза встали. Ввійшли троє матросів — точніше, двоє матросів і юнга, бо хлопчикові було не більше чотирнадцяти.

Зчинилася метушня; ширми, які до того стояли під стінами, з незвичайною швидкістю були розгорнуті й розставлені, на їхніх полотняних боках виявилися малюнки, від яких Ігарові зсудомило щелепи. Спалахнули ще кілька свічок у таких самих свічниках, у кімнаті посвітлішало, й Ігар побачив обличчя хлопця-юнги. Той круглими очима дивився на ширми й на дівок, у той час як один із його товаришів уже діловито обмацував голомозу, а другий командував власницею ромба, яка моторно змітала з матраца крихти.

— Це моя, — сказав Ігар. Усі обличчя звернулися до нього; власниця ромба посміхнулася матросам:

— Хвилиночку, дорогенькі… Один хай почекає. Нас троє — вас тепер четверо…

— Нехай він і почекає, — один із матросів, кривоногий і широкоплечий, злобливо втупився в Ігара.

— Я почекаю, — втрутився хлопчик; Ігар зрозумів, що найбільше в світі парубійкові зараз хочеться втекти. Опинитися далеко, хай навіть на власному сумовитому суденці, де робота з ранку до вечора, хитавиця, вітри та спека, де його луплять усі, кому не ліньки, за провини й безвинно…

— Ти не почекаєш! — заявив другий матрос із важким амулетом на жилавій шиї. — Ти інакше не чоловіком будеш, а…

Від цього слова недобре стало навіть Ігарові, а хлопчик і зовсім присів, мов цуценя.

Тіар — жінка, яка називала себе Тіар — ніжно взяла Ігара за плечі:

— Ти… Годі балачок, га? Ходімо…

Він дозволив себе затягти в куток за ширмою; усамітненням це можна було назвати лише умовно, бо ширма виявилася не такою високою, не надто широкою ще й із щілиною знизу. Зрозуміло, все, що діялося в кімнаті, було чути всім із будь-якого куточка.

Жінка поставила на підлогу свічку й заклично посміхнулася; руки її, не чекаючи на Ігара, спритно розстібали сукню:

— Та ти коли був тут? Уже сніг зійшов, здається… Так? Уже тепло було, як ти приїжджав?

— Де ти народилася? — запитав він самими губами.

Вона стягала через голову сукню:

— Га? В селі, а що?

— Назва села.

Вона кинула одяг на підлогу; в Ігара перехопило подих. Вона стояла перед ним зовсім гола, звично зваблива, з маленьким шрамиком під лівим рожевим соском:

— Та чого тобі, га?.. Роздягайся, черга ж… А цей теревенить…

Її рука нахабно ковзнула йому в штани й полізла, куди не слід; Ігар перехопив її зап’ястя. Зусиллям волі стримався, щоб не стиснути до хрускоту кісток:

— Назва села. Ну скажи, ну, будь ласка.

Поряд, за кілька кроків, відділена тонким, натягнутим на раму полотнищем, заспокійливо воркотіла голена — їй дістався хлопчик. Ігар зціпив зуби; в іншому кінці кімнати жагуче застогнала та, що з косою — навіть у мушлі, підвішеної над дверима, це виходило куди природніше. Матросові, втім, було байдуже — він заревів, неначе тюлень на обмілині.

Ігарова жінка насупилася:

— Ну, дивний же ти… У мене в селі повно рідні; навіщо мені… Тобі ж однаково, а будеш повз них їхати, ще бовкнеш комусь…

Ігар облизав губи. Її оголене тіло у світлі свічки сколихнуло в ньому каламутну, нечисту, болісну хвилю. Він напружився, долаючи ганебне прагнення:

— Ну то й що? Батьків уже нема живих, а інші тобі хіба укажчики?!

Звична посмішка зіслизнула з її обличчя. Вона потупилася:

— Так… Батьків давно вже… А ти звідки знаєш?!

Він з натугою відірвав погляд від її голих грудей; міцно взяв жінку за підборіддя, змусив дивитися собі в очі:

— Ти Тіар? Не брешеш?

На її обличчі нічого не можна було прочитати. Як на капелюшку цвяха. Тіло в неї здавалося куди красномовнішим.

— Може, й Тіар, — вона вивільнилася. — Може, й ні… Чого ти хочеш, га?

У воркотінні голеної почулося нетерпіння. Тоді матрос, якому не вистачило жінки, вирішив, очевидно, допомогти хлопчикові:

— Та чого ти боїшся?! Ось хлопцям скажу, як ти тут… Вона тебе навчає, а ти чого видираєшся?

Ігара скрутило від ненависті. Він ладен був забути про ту, що називала себе Тіар, повалити ширму, роз’юшити носа матросові з амулетом і сказати хлопчиськові: втікай! Втікай звідси світ за очі, мерщій!

— Та йди звідси! — гаркнула голена, ніби відповідаючи Ігаровим думкам; втім, виганяла вона не хлопчиська, а матроса. — Порадник знайшовся… Тобі б так порадили, пацюк… Пішов геть, чекай!

Ігар повернувся до жінки з ромбом на спині:

— Ось що… Одягайся й ходімо звідси. У мене до тебе справа, мішка монет варта.

Вона недовірливо скривила губи:

— І чого б то?

— Спадщина тобі, — кинув він, не відводячи погляду від її примружених очей.

Вона кліпнула; обличчя її ще залишалося незворушним:

— Брешеш.

Він плюнув із серця:

— Дурепа! Та навіщо я тебе шукаю? Навіщо мені ромб цей? Спадщина тобі, від… чоловіка!

Її реакція перевершила всі його очікування.

Вона болісно ковтнула. Сполотніла; потім почервоніла, мов щойно з’їдений помідор. Запитала зривистим, враженим шепотом:

— Помер?!

Ігар кивнув. Не кивнув, а смикнув головою.

— Слава морській діві, — пошепки сказала жінка.

За ширмою важко задихали — у хлопчика нарешті налагодилося з голеною. Ігар зціпив зуби; міцно взяв жінку за руку вище ліктя:

— Підеш зі мною?

Вона неусвідомлено провела пальцем по шраму під лівим соском. Повільно, здивовано кивнула.

* * *

Дівчинка відмірювала час приїздами та від’їздами Аальмара.

Вона давно знала, що її чотирнадцять років і статус нареченої не дають права бігати стрімголов і викрикувати щось безглуздо-радісне; заради приїзду Аальмара можна знехтувати пристойності. Кинутися за ворота, вискочити на дорогу, бігти, розхлюпуючи калюжі, й волати собі на втіху