Ернст Юнгер - В сталевих грозах

чотними оглядали позицію, на яку мали заступити наступного дня. Вона пролягала перед селом Віз-ан-Артуа. Втім, в окопах ми опинились не так швидко, як сподівалися, бо чи не щоночі нас підіймали за тривогою і виставляли почергово то на «Позиції Вотана» — артилерійській заслонній траншеї — або ж в селі Дюрі. Досвідченим воякам було зрозуміло, що довго так тривати не може.

І справді, 29 листопада ми довідалися від капітана фон Бріксена, що нам належить взяти участь в широкомасштабному контрнаступі на позиційну дугу, яку танкова битва під Камбре втиснула в наш фронт. Хоча ми й зраділи, що нарешті з ковадла знову зможемо стати молотом, та все ж нас мучили сумніви, чи витримає виснажена ще з Фландрії залога це випробування. Я, однак, вірив у мою роту — вона ще ніколи не підводила.

У ніч з 30 листопада на 1 грудня нас посадили на вантажівки. При цьому ми вже зазнали перших втрат: один боєць впустив гранату, яка загадковим чином вибухнула, тяжко поранивши його та ще одного товариша. Ще інший спробував прикинутись божевільним, щоб уникнути битви. Після довгих балачок один підофіцер привів його до тями міцним штурханом під ребра, і тепер ми могли всідати до машин. При цій нагоді я побачив, що роль божевільного тяжко витримувати довго.

Тісно напханими вантажівками ми доїхали майже до самого Бараллю, де годинами чекали наказу в придорожній канаві. Попри холоднечу, я вклався на галявинці й проспав до світанку. Ми налаштувались на наступ, тож були дещо розчаровані, довідавшись, що 225 полк, якому нас підпорядковано, відмовився від нашої підтримки при штурмі. Натомість ми мали стояти напоготові в замковому парку Баралля.

О 9 годині наша артилерія завдала потужних ударів, які між 11:45 і 11:50 переросли в ураганний вогонь. Бурлонський ліс, який через його сильні укріплення не атакували з фронту, а намагались обійти, зник під жовто-зеленими хмарами газу. Об 11:50 ми побачили в бінокль, як на порожньому полі з вирв виринають ланцюги стрільців, тоді як у тилу знімають і переганяють на другу позицію батареї. Німецький летун підпалив у повітрі англійський дирижабль, звідти на парашутах повистрибували дозорці. Те, що наш пілот зробив навколо них ще кілька кіл і обстріляв трасуючими кулями, було для мене знаком, що немилосердність війни зростає.

Додивившись із захопленням цей повітряний бій, за яким спостерігали з висоти замкового парку, ми спорожнили казанок локшини й полягали на замерзлу землю до пообіднього сну. О третій ми дістали наказ підійти до командної ставки полку, схованої в шлюзових камерах висушеного русла каналу. Ми пройшли цей шлях чота за чотою, під слабким розсіяним вогнем. Звідти Сьому і Восьму скерували до командира резервного батальйону, щоб замінити дві роти 225-го. Ті п'ятсот метрів, які належало подолати руслом каналу, лежали під щільною вогневою заслоною. Ми мчали до мети без утрат, збившись в одну тісну груду; велика кількість убитих свідчила, що тут вже не одна рота сплатила криваву данину. Загони підкріплення тиснулись до схилів і були зайняті тим, що в гарячковому поспіху вибивали в мурованих стінах захисні отвори. Оскільки всі місця були зайняті, а сама місцевість як орієнтир притягала на себе вогонь, я завів роту на поле вирв, що лежало трішки правіше, й наказав кожному облаштовуватись там на власний розсуд. У цю мить осколок, лунко дзенькнувши, вдарив у мій багнет. Ми з Теббе, який зі своєю Восьмою пішов за нашим прикладом, підшукали собі підходящу вирву й накрили її плащ-палаткою. Там ми запалили свічку, повечеряли, закурили люльки і, хапаючи дрижаки від холоду, балакали. Теббе, який навіть посеред цього дикого оточення якось примудрявся залишатися денді, розповів довгу історію про одну дівчину, що позувала йому в Римі.

Об одинадцятій я одержав наказ пробратися на колишню передову й зголоситися до командира бойових підрозділів. Я наказав збиратись і повів людей уперед. Все ще били поодинокі потужні снаряди, один з яких, ніби привітання з пекла, розірвався просто перед нами, заповнивши ложе каналу похмурою курявою. Залога змовкла, ніби діставши по потилиці залізним п'ястуком, і, шпортаючись, поспішила за мною через колючі дроти й кам'яні завали. Моторошне відчуття вкрадається в душу, коли крокуєш у нічний час по незнайомій позиції, навіть при несильному вогні; око й слух подразнюють найчудернацькіші омани. Все здається холодним і чужим, мов у зачаклованому світі.

Нарешті ми знайшли місце, де передова вузькою смугою вливалася в канал, і тепер пробиралися переповненими людьми окопами до бойової ставки батальйону. Я увійшов і опинився серед купки офіцерів та зв'язкових: повітря стояло таке, що хоч ножем край. Там я довідався, що наступ на цьому відрізку багато не дав, і його слід продовжити наступного ранку. Настрій у приміщенні вселяв мало певності. Два батальйонні командири завели довгі перемовини зі своїми ад'ютантами. Вряди-годи офіцери спеціального озброєння з висоти своїх лежаків, набитих, як кошики з курми, докидали до розмови якісь зауваження. Від диму сигарет не було чим дихати. Джури намагалися в цій товкотнечі нарізати хліб для свого начальства. Якийсь поранений увірвався до приміщення і викликав тривогу своїм повідомленням про ворожий артилерійський обстріл.

Врешті мені таки вдалось написати наказ про наступ. Я з ротою мав о шостій ранку вирушити Драконовою дорогою, а звідти якомога далі вглибитися у Лінію Зіґфрида. Обидва батальйони позиційного полку мали атакувати справа від нас о сьомій. Ця різниця в часі пробудила в мені підозру, що нагорі не надто вірять в успіх операції, і нам призначили роль піддослідних кроликів. Я висловив заперечення проти цього розведеного наступу й добився, щоб ми підійшли щойно о сьомій. Наступний ранок засвідчив, що ця зміна плану мала неабияке значення.

Оскільки положення Драконової дороги було для мене неясним, я при прощанні попросив карту, але мені відказали, що вона на руки не видається. Я змирився і вийшов на свіже повітря. Під чужим наказом надто не розслабишся.

Я довго блукав із важко спорядженими людьми по позиції, аж поки хтось із чоловіків не виявив у маленькому, відгалуженому вперед і загородженому «іспанським вершником» окопі табличку з напівстертим написом: «Драконова дорога». Увійшовши туди, я вже за кілька кроків зачув гомін чужинських голосів. Тихенько відійшов назад. Я наразився на саме вістря англійського наступального клину, який, вочевидь, чи то з розгубленості, чи з необачності, поводився не надто обережно. Я негайно перекрив траншею одним загоном.

Тут же при Драконовій дорозі була величезна яма, правдоподібно, протитанкова пастка, в якій я зібрав усю роту, щоб пояснити бойове завдання і розподілити чоти на наступ. Мою