Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

є. Вона втратила чоловіка, за якого вийшла заміж, бо так хотіли батьки, бо так вимагали неписані приписи їхнього кола, а той, кого вона полюбила, зрадив і тепер стоїть перед нею, переступає з ноги на ногу і не насмілюється підійти. Вона відчуває, що їй забракне слів, якщо він з нею заговорить, хоча так багато хотілося б сказати, але невтолене кохання з часом може перетворитися на образу. І вона не рухається з місця, хоча знає, що згідливих доля веде за собою, відчиняючи різні двері на вибір, а впертих тягне лише в одні двері. І врешті-решт все буде так, як буде, а не інакше, хоч би як вона прикидалася брилою льоду. Але ось він нарешті робить крок назустріч і проказує: «Сервус». «Сервус», — відповідає вона, але глумлива посмішка не зникає. «Нам треба поговорити», — каже він. «Говоріть». — «Ми вже на “ви”?» — «А були на "ти"?» — «Один раз були під час грому і блискавки». — «То було так давно». Навіщо він про це згадує? Вона й так пам’ятає, пам’ятає все до дрібниць, але нізащо у світі не хотіла б йому в цьому признатися. «Можна вас запросити на каву?» — каже він доволі несміливо, наче бачить » уперше, і їй стає його шкода, в голові миготять різні божевільні версії, чому сталося так, а не інакше, але вона їх усі відкидає, не вірячи в жодну з них. «А без кави не вийде?» Вона бореться сама з собою і першою поступатись не хоче. Він знав, що буде непросто, але не знав, що аж так непросто.

— Шеф, — гукає Кулюс, мабуть, здогадуючись, що розмова затягнеться. — Піду погуляю. За години дві прийду.

«Ходімо, — каже він. — Це стосується ваших батьків». І вона враз спалахує: «Що з ними?» Вона не знає, що з ними, вона бачила, що батьки попали у руки прикордонникам, але на той трафунок мали наготовлену версію: заблукали. Ніщо в їхньому одязі не повинно було зраджувати втікачів, речей з собою не мали, окрім тих, які зазвичай туристи беруть із собою в гори. Ірма з чоловіком рушили далі, але нарвалися на другу стежу, по них відкрили вогонь, вони бігли навмання, все вгору та вгору, мов очманілі, аж поки вона не почула валування собак і крик свого чоловіка, зупинилася, побачила, як він котиться з гори, як тіло його б’ється об кам’яні виступи й безвільно змахує руками. І тоді вона побігла далі.

Він бере її за руку і тягне до каварні, що вабить барвистою рекламою «Cukiernia-Restauracja Zygmunta Peszkowskiego», вона більше не опирається. Вони займають столик біля вікна, він замовляє каву і струдлі, а тоді розповідає все, що знає, і про Ріту теж. Вона ховає обличчя в долонях, крізь пальці просочуються сльози, хвилину сидить непорушно, без слів. Потім опускає руки й дивиться на нього. «І що тепер?» — «Доки нони не знатимуть, що я тебе... вас відшукала, доти батьки у безпеці. І ви теж». — «Але доки це може тягнутися? Рік, два... десять? Я буду ховатися, а батьки сидітимуть у тюрмі?» — «Добувши гроші, вони їх уже не випустять. Думаю, це розуміють і ваші батьки. І, гадаю, вони знають, що коли ви зголоситеся, то потрапите у смертельну небезпеку».

Вони п’ють каву, і кожен думає про своє. Йому хочеться пояснити їй, чому він пропав і не давав про себе знати, їй хочеться запитати, чому він пропав і не давав про себе знати, але жоден з них на це не відважується. Натомість вона каже вдавано ображеним тоном: «Перестань мені викати». — «Добре». — «Коли я відірвалася від погоні, то не могла ще зорієнтуватися, де я. Я чула гавкіт собак і боялася, що мене наздоженуть. Далі я згори збігала вниз, там була річечка, мені здалося, що вона замерзла, була присипана снігом. Я ступила на сніг і провалилася по коліна у зимну воду. Але я не зупинялася. Я бігла, часто падала, мене пронизував біль у нозі. Я не знала, що з нею. Надвечір потрапила в село над самим Сяном. І якраз вчасно, бо там уже зібралися втікачі й готувалися перепливати ріку човном, я впросилася до них. Заплатила. Потім я намагалася від них не відставати, але нога дуже боліла, я кульгала, і вони пішли далі, а я добрела до села. Стала питати лікаря. Знайшла. Він наклав мені компрес, тугу пов’язку і заборонив ступати на цю ногу, потім дав мені милицю і, підтримуючи, завів до хати, де жило двоє старих людей. Мене морозило, я цокотіла зубами. Господиня стягнула з мене мокрі штани, роззула. Вбрала на ноги теплі вовняні шкарпетки і сказала лізти на піч. Там сушилося зерно. Господар накрив мене кожухом. Жінка напоїла гарячим молоком, і я заснула, відчуваючи, як пітнію. Коли прокинулася, був ранок. Старий притулив мені до вуст пляшку і наказав одним духом випити. То було щось міцне й на травах. Гіркавий присмак. Я випила і відразу знову провалилася в сон, вкриваючись рясним потом, а, прокинувшись, уже не пітніла і мене не морозило. Я чулася значно краще. «От і добре, — сказала господиня, — застуду треба чавити відразу». Я пожила в них тиждень, а тоді заїхала сюди. У мене є документ, що я Орися Гординська. Мусиш так мене називати».

Тут вона вперше усміхається вже без глуму. Усміхається і дивиться йому в очі й думає, чи здогадається він, чого вона від нього прагне, чи ні. Але він ховає свій погляд, він не впевнений, що це час для якихось тлумачень, коли він тільки сьогодні поховав Ріту. Правда, вона теж зазнала втрати, і хтозна, чи не кохала свого чоловіка. Може, й зараз кохає, може, сподівається, що він вижив. Але ні, не сподівається, адже він сам переказав їй слова Кисіля, хоча той міг і збрехати. Та коли він підводить голову, то бачить, що вона все ще дивиться на нього і чогось чекає. «Коли ти повернулася до Львова зі Швайцарії?» — запитує нарешті й бачить, як її вуста здригнулися. «Наприкінці травня. Ми затрималися». — «То я вже о тій порі був за ґратами». Вона здивована: «За ґратами?», він розповідає, нічого не приховуючи, вона уважно слухає. «Потім, коли вийшов, — каже він, — я зустрів твого батька у «Віденці», і він повідомив, що ти вийшла заміж. Він не казав, що бачив мене?» — «Що з того,