Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

пісень. Хочемо виступити в Берліні, показати їм український характер». – «Так-так, – відповів на це Клаус, – дуже добре, це саме те, чого нам усім бракує». – «Візи в нас є, – гнув своєї Іван Іванович, – бобік, щоб доїхати, є, немає представника на місці, який би все розвів». Клаус замислився, проте ненадовго, і дав Івану Івановичу телефон свого психоаналітика, сказав, що той на місці все проб’є, потрібно лише йому зателефонувати. І вони міцно обійнялися, як і належиться справжнім партнерам по бізнесу, котрі продають одне одному власні душі.

Зранку розпашілий Клаус вийшов надвір. Сніг сліпив очі, лежав на пагорбах і осипався з гілок. Двері колиби рипнули, і до Клауса підійшов Іван Іванович. Вони довго стояли, курили «кемел» і дивилися на тьмяне срібло хмар, що зникали за перевалом. Сніг робив гори вищими й чистішими.

Під обід вирішили роз’їжджатися. Гєша завантажив до джипа подарунки, поклав до багажника куплені в лісорубів дві бензопилки «Тайга». Усі довго й гамірливо цілувалися, після чого друзі сіли до джипа й рушили на схід. А Іван Іванович із лісорубами завантажили до свого військового бобіка скрипки, трембіти й сопілки та поїхали на Рахів. Там виїхали на перевал, спустилися в долину зі словацького боку і, як морський пісок, розчинилися в безберегій шенгенській зоні.

Уже внизу, коли останні гірські пасма відступили й зникли в сніговому серпанку, Клаус піймав глюк. Маша-Наташа спали на задньому сидінні валетом, накрившись дублянками, Гєша розглядав карту України, Клаус вийшов із джипа й зайшов у засніжене поле. З-поза обрію повз нього тяглася дивна валка. Були тут верблюди, вантажені прянощами та зброєю, віслюки, на яких сиділи погоничі-араби, позаду йшли радісні танцівники, тонучи босими ногами в сліпучих снігах, за ними рухалися чорношкірі жінки, тримаючи на головах глечики з вином, оливковою олією та медом. «Слава Йсу», – промовила одна з муринок до Клауса. «Навіки слава Богу», – завчено відповів християнський демократ. І валка посунула далі, розчиняючись у сліпучій сонячній заметілі. Підійшов Гєша. «Це хто – посланці?» – запитав його Клаус. «Це? – подивився услід каравану Гєша. – Це азербайджанці. У нас із ними угода про безмитний перетин кордону. На Рахів пішли, там у них свої люди на митниці», – сказав він і дістав «кемел».

«Славен Господь, – сказав йому на це Клаус, – і славні діла його». – «Амінь», – сказав Гєша і простягнув другові останню цигарку.

…

– Що лишається робити в цій ситуації, за цих умов посттоталітарного культурного спадку? – журналіст протер скельця окулярів і відкинувся на спинку крісла.

Світло м’яко відбивалося в дзеркалах, тиша западала в цій затишній берлінській кнайпі, і за вікнами осипався солодкий січневий сніг.

– Розумієте, колего, – Іван Іванович підпалив сигару й глибоко затягнувся, випускаючи кільцями запашний тютюновий дим, – збереження культурної спадщини в постінформаційному суспільстві потребує не так знання, як терпіння. Духовна уніфікація, як складова неоліберального проекту, позбавляє нас дуже важливих речей, скажімо, уміння нехтувати спільним задля збереження відмінного.

– Хіба в нас так багато спільного, аби нехтувати ним? – недовірливо запитав журналіст, уже завершуючи розмову й просячи кельнера принести рахунок.

– Хто може визначити міру великого? – відповів йому питанням на питання Іван Іванович, перехопивши в кельнера рахунок і розплатившись за себе і за журналіста. – Тоталітаризм лишив нам у спадок наші підвалини, наш фундамент. З нього виростає наша любов і наш смуток, на ньому стоїть наш плач і наші співи. Усі чинники, покликані нас об’єднувати, насправді лише підкреслюють нашу відмінність. І подолати цю відмінність не здатен ніхто. Тому що Господь у нас один, але народжується він у різний час, аби не морочити нам усім голову. Саме про це і йдеться в новому альбомі нашого колективу.

Червоний Елвіс

(соціалістичні настрої серед домогосподарок)

Як схуднути без дієти

Кожна домогосподарка, уключена в соціальну боротьбу, має пам’ятати три речі. По-перше, самоорганізація.

Самоорганізація домогосподарок передбачає насамперед подолання соціальної ізоляції як такої. Ось домогосподарка виходить із дому, вона думає: «Ох, ця моя соціальна ізоляція, ця моя виключеність із боротьби, що я можу із цим зробити, я самотня вагітна домогосподарка, моя соціальна ізоляція добиває мене, я просто стаю заручницею обставин», – так вона думає і робить першу помилку.

Головні вороги домогосподарки – менеджери, рекламні агенти й працівники муніципалітету – пильнують кожен її крок, вони вже готові перехопити її, вони контролюють її соціальну активність, думаючи: ось вона, ось вона, ця чортова домогосподарка, з її чортовою соціальною ізоляцією, що вона собі думає, що вона, курва, собі думає, вона думає, ми за неї будемо розв’язувати проблеми її виключеності з боротьби, вона думає на нас перекинути цю проблему. Вона собі думає, що всі менеджери й рекламні агенти, усі працівники нашого, курва, муніципалітету, зараз кинуться розв’язувати її соціальні проблеми, так?

«Ну, то вона помиляється», – говорять менеджери, так, вона глибоко помиляється, і ось чому.

І вони зупиняють її й починають говорити приблизно таке: «Мем, – говорять вони, – ми ознайомилися з вашою проблемою, так, мем, ми пробили всі варіанти, але сорі, мем, – нічого з цього не вийде, боїмось, ми не зможемо розв’язати вашу проблему, саме так, мем».

І тоді ти, вагітна домогосподарка, говориш собі: «Ну, я так і знала, я знала, що так усе обернеться, уся проблема в моїй ізоляції, у моїй, блядь, невключеності в боротьбу, у цьому вся проблема, так, вони праві, ці шалені працівники муніципалітету, вони безперечно праві, ну, куди мені з моєю ізоляцією, з моїм токсикозом, куди?»

Але стоп. Те, про що тобі говорять, має і свій зворотний бік. Подивись – бачиш його? Це менеджер. Йому тридцять років. У нього відсутність перспектив у цьому бізнесі й проблеми з самоідентифікацією. Інакше кажучи, він гей, розумієш, він підар, повтори, ну, повторюй – «Пі-дар». – Молодець. Ну ж бо, ще раз, хто це? «Це менеджер».

Так, але насамперед хто він? – «Пі-дар». – Голосніше! – «Підар».

Ще голосніше!!! – «Підар! Це підар! Це менеджер-підар! Усі менеджери – підари! І всі рекламні агенти – теж підари!»

Підари й сучі діти, – додамо від себе!

«Так, підари й сучі діти.

Усі менеджери й рекламні агенти – підари й сучі діти!

Я вже не говорю про працівників муніципалітету!»

Молодець. Це й називається самоорганізація.

По-друге. Кожна порядна домогосподарка повинна пам’ятати про солідарність. Солідарність. Повтори! – «Со-лідар-ність!» – Правильно, солідарність. Хто твій ворог? – «Підари й сучі діти!» Правильно, а ще працівники муніципалітету.

Хто твої друзі? Ти не знаєш? Ти не знаєш, хто твої друзі?

Кожна порядна домогосподарка солідарна з трудовими колективами колгоспів, радгоспів, експериментальних господарств, а також із працівниками важкої, вугільної