Світлана Талан - Розколоте небо

помітив невдоволення у голосі новопризначеного. – Комсомольці можуть бути вільними, а ви залишіться. Потрібно вирішити ще кілька питань.

Розділ 48

Зі смертю матері зникли з життя Варі світло та радість. Сум був повсюди. Він поселився в оселі, заповнив собою колись такий веселий садок, нишпорив спорожнілими подвір’ями. Смуток ліг на широкі плечі Павла Серафимовича, від чого вони опустилися, тягарем тиснув на спину – дужий та кремезний чоловік одразу якось зіщулився, ходив, опустивши очі до землі. У душі – суцільна темна прірва. Здавалося, ще один крок – і та прірва поглине, проковтне його назавжди. Навіть не вірилося, що лише три роки тому вся родина Чорножукових була міцною, дружньою та щасливою, і вірилося, що порушити звичне життя не зможе ніщо. Нововведення змусили зникнути, але не здатися, брата Федора та його дружину Оксану. Гордо, незламно, не бажаючи сліпої покори, пішов із життя разом з усією родиною Гордій Чорножуков. Потім Надія. Вона не змогла так легко відмовитися від того, що по праву належало їм. Між покірним життям та вільною смертю обрала друге. Син Михайло живий, але для батька він теж помер, принаймні у душі. А Павло Серафимович, найстарший у родині (якщо не брати до уваги немічну матір), – живе. Та чи можна назвати це життям, коли знаєш, що прийде весна і вже не буде того відчуття свята у душі, коли плуг розріже землю, яка відпочила за зиму. А яка ж була земля! Як масло! Хоч бери та маж на хліб! Нема коней, нема землі, а вона й досі не відпускає, дотепер сниться ночами. Здається, ніби сам вріс віковими коренями у ту рідну землю, а тепер вирвали живцем, із корінням, але ж ні. Не можна викорчувати столітнього дуба разом із усім корінням. Десь там все одно залишаться рештки коренів. Вони ніколи не дадуть парості, бо мертві. У своїй землі, але вже не живі. Так і у нього – залишився клапоть землі з мертвим корінням, зі скаліченою душею…

Павло Серафимович зайшов до хати. Варя годувала бабусю.

– Ви знову туди ходили? – запитала Варя, маючи на увазі могилу матері.

– Так, – відповів глухо. Сів біля вікна, кудись дивиться, але донька знає, що нічого перед собою не бачить.

– Навіщо себе мучити?

– Побалакати схотілося, – сумно відповів.

– Ви ж не тільки себе, а й мене мучите, – незлостиво дорікнула Варя.

– Ой, Ластівко, – зітхає батько, – якби не ти, пішов би услід за нею. За Ольгу я тривожуся менше, вона собі раду дасть. А ось ти…

– Варко, це ти? – ніби схаменувшись, спитала бабця.

– А то хто ж іще?

– Чому ти мене годуєш? – запитала старенька, помацавши кострубатими сухими руками обличчя онуки.

– Бо ви хочете їсти.

– Я хочу, щоб мене погодувала Надька.

– Не вередуйте, – спокійно сказала Варя. Вона кинула швидкий погляд на батька, помітила, як здригнулися його губи, дрібно затремтіли пальці. – Я вас теж можу погодувати.

– А де Надька? – не вгамовувалася бабця.

– Корів пішла доїти, – пояснила Варя.

– Корів? Це добре, – погодилася старенька. Вона проковтнула кілька ложок каші і знову за своє:

– Щось я її давно не чула.

– Як то? – удавано здивувалася Варя. – Вона тільки-но сьогодні вранці з вами розмовляла.

– Сьогодні?

– Так.

– Не пам’ятаю.

– То ж ви просто забули!

Старенька помовчала, пережовуючи беззубим ротом м’якуш розмоченого хліба.

– Справді? То у мене така вже пам’ять, – сказала старенька. – Добре пам’ятаю, як уперше взяла невістку на поле, – поринула бабця у спогади про далеке минуле. – Ну, думаю, подивлюся, кого за дружину взяв мій старший син. А вона така ж працьовита, така моторна! Не дівка – вогонь! Надю! – покликала вона.

– Вона корів доїть, – нагадала Варя.

– Я хочу почути свою невістку!

– Вона незабаром повернеться, – спокійним голосом сказала Варя. – Розкажіть краще, як ви влаштували випробування молодій невістці, – попросила Варя, бо знала: зараз бабця Секлета почне розказувати і може говорити довго, не зважаючи на те, що її ніхто не слухає. Так і сталося.

Павло Серафимович мучився, слухаючи спогади про час, коли був щасливий, а життя здавалося таким довгим, радісним і безхмарним. Він вийшов у двір, Варя – за ним.

– Не ходіть туди, – попросила Варя. – Ви гадаєте, мені легше? Але життя продовжується. У вас є онуки, яким ви потрібні, є я нарешті!

Павло Серафимович мав намір щось відповісти, але помітив Олесю, яка бігла до них через дорогу.

– Ти чого простоволоса? – запитав він. – Холодно вже, застудишся.

– Я на хвильку, – сказала захекана дівчина. – Чули, що прислали уповноваженого комуніста від райкому? – спитала вона.

– Ми тепер не тільки чуємо, а ще й бачимо, – з іронією відповів чоловік, поглянувши через паркан на будинок, позначений червоним прапором.

– Так ось, він створив бригади, які будуть вилучати зерно, – сповістила Олеся.

– Яке? У кого?

– Усе, що залишилося. І в усіх!

– Це неможливо! – сказав Павло Серафимович і додав: – Звичайно ж, якщо керуватися здоровим глуздом.

– Я не знаю, чим вони там керуються, але комісії вже сформовані, готують підводи.

– На ті підводи не буде чого їм класти, – зауважив чоловік. – І хто ж у тій комісії? Як завжди, твій чоловік?

– І він, і його брат, – Олеся перерахувала усіх, останнім назвала Михайла.

– І він також?

– І він, – зітхнула дівчина. – А ось Богдан Коляденко відмовився, – сповістила Олеся. – Йосип казав, що його навіть залякували, але він сказав, що можуть його вбити, але не піде забирати у людей останнє.

– Поважаю таке рішення! Негоже відбирати у своїх односельців останній кусень хліба. А Михайло піде, – у голосі забриніли сумні нотки, – той піде і шматок хліба з рота вирве.

– Тату! – Варя з проханням подивилася на батька. – Не треба, прошу вас.

– І за скільки ж продався мій син НКВДистам? – запитав він.

– За пайок, – простодушно пояснила Олеся. – Вони будуть отримувати свій відсоток від вилученого.

– Далеко піде мій син! Хвацький який!

– То ви сховайте зерно, – порадила Олеся, – бо відберуть.

– Невже заберуть останнє? – не йняла віри Варя. – А як же жити? Чим дітей годувати?

– Не знаю, як воно буде, – знизала худенькими плечима Олеся. – Але краще надійно сховати.

– Потрібно Марічку попередити, – схаменулася Варя.

– Тільки, заради Бога, не кажіть, що я попередила! – попросила Олеся.

Розділ 49

Вулицями села кілька днів поспіль скрипіли погано змащеними колесами вози. Комнезамівці заходили до кожної оселі. Мов вороняча зграя, нишпорили по хатах, хлівах, коморах, вишукуючи зерно. Хліб забирали в усіх без винятку: і у колгоспників, і у одноосібників, і у старих людей, і у хворих. У кожній хаті знали, що прийдуть і до них,