Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

його зачатки можна відстежити у бібліотечних шафах на другому поверсі, куди ведуть стрімкі сходи понад книжковою полицею. Там, на хорах — бо ця кімната явно тягне на сакральний простір — теж світиться світло, приваблюючи пройтися вздовж рядів з книжками, перевіряючи свою ерудицію — якщо не в прочитаних авторах, то принаймні в назвах легендарних фоліантів, які траплялися або ж були почуті.

— Ну що, знайшов щось цікаве? — несучи пишний пиріг з грушами, у бібліотеку повернувся Карманов. Він поставив пиріг на столик, а сам дістав з шафи кілька ваговитих фоліантів і поклав на журнальний столик поруч із тацею.

— Показати тобі дещо особливе? Це моя колекція самурайських портретів. Сімнадцяте-вісімнадцяте століття. Укійо-е. Це перекладається як «картини плинного світу». Мене заворожує щось у японцях. Вони, як і я, не тримаються за минуле, для них кожна наступна мить така ж непов’язана з попередньою, як і в мене. Візьмімо їхнє письмо — щоб прочитати текст латинськими чи кириличними літерами, потрібно розтягнути його в часі. А ієрогліф існує в одному моменті. Він втілює в собі суть самого моменту і не потребує ніякого товариства.

— Щось наче піктограми Гурова, — зауважив Федір.

— Поглянь. Це все доволі ранні ілюстрації — не повіриш, але вони майже всі мають еротичний підтекст... Ось тут, бачиш, чоловік тримає устрицю в руці. Це символ жіночих геніталій. Ось жінка тримає флейту сякухаті — це також символізм. Думаю, ти розумієш, про що йдеться. Ось тут, дивися — просто вода тече. Он острів на ріці. Це символ гетеросексуального кохання. Ось тут вона дає йому напитися води — це означає, що було багато почуттів, але вони вже відійшли. Озеро і водоспад — це символ закоханих, які зливаються в сексуальних втіхах. Сакура — символ жінки. Слива — хлопця, який втратив цноту.

Карманов перегорнув сторінку далі.

— Нарцис в руках самурая? — уточнив Федір. — Досить прозорий символ.

— Так, це символ молодого хлопця і його наставника, так би мовити. Це було поширеною практикою серед самураїв. Елементом соціалізації.

— Розкажіть мені про Лулу, — раптом обмовився Федір. — Хто він був за один?

Карманов, ніби чекаючи цього запитання, сів у фотель, склав руки за голову і прикрив очі, а коли розплющив їх, ті спалахнули, як два сині газові пальники.

— Напевне, уже час, якщо ти сам про це запитав. Маємо поговорити про це. Треба, щоб це відійшло у минуле, щоб пішла нова кров, а нові рядки щоб писалися з чистої сторінки... Ти віриш у передбачення? У мене склалося враження, що провидіння вирішило, аби фатумом Лулу став саме я. Я людина війни, я вже казав тобі. Якщо війни немає назовні, вона починається у мене всередині. Я — пансексуал, якщо тобі цікава моя орієнтація. Мені не важливо, якої статі людина — мені важливо, щоб вона була особистістю. Ми ніколи не були з ним разом, якщо тебе це цікавить. Навіть в емоційному плані він залишався завжди осторонь. Жив життям такого рака-відлюдника, який виходить з нори на публіку вкрай рідко. Він нікого не впускав до себе всередину, ніколи. Можливо тому, що відчував свою відмінність. Не знаю, можливо, він був із тих, кого називають індиґо. Він був набагато вищим у своєму розвитку за всіх навколо, за всіх, кого я знав. Можливо, з нього мав з’явитися містик, духовний учитель, хтось типу Лао-Цзи або новий Лютер — іноді ж такі люди народжуються, ти згоден? Він сам себе розумів дуже погано. Він ніби постійно прислуховувався до якогось голосу всередині себе. Нас познайомив наш спільний приятель на одній вечірці. Він мені одразу сподобався. Молодий, нахабний, самовпевнений. Ми зустрічалися десь на вулиці, у парках — часто я мусив якось спеціально вдягатися, щоб мене не впізнали. Він казав, що він емо і скоро стане найкрутішим серед усіх рок-співаків. Я сказав — навіщо кидати слова на вітер? Зробіть якісний продукт, і я допоможу тобі стати найкрутішим рок-виконавцем за всю історію людства. Спочатку вони називалися «Дети октября», а вже потім я запропонував йому стати лідером — так з’явився Лулу Октябрьов. Він був колосальним нігілістом, і коли з ним поспілкуватися трохи довше, то міг поїхати дах у кого завгодно. Він не вірив ні у що, і йому приносило задоволення відбирати віру в інших. Він мав до цього чуття — відчував, де у людини слабкість, і одразу починав тиснути на слабке місце. Віка не любила його, тому що він знайшов її слабке місце — у Віки були певні ілюзії щодо життя, і Лулу їх усі зруйнував. До зустрічі з Лулу ми жили відносно щасливо — уже минув той перший жар цікавості, та ми могли б повільно почати зближатися знову, і років через десять стали б ідеальною зрілою парою, проте Лулу не дав нам цього зробити. Він підірвав їй віру в те, що Віка може стати щасливою. Насправді, це була його принципова позиція — що всі ми неживі, нам тільки здається, що ми живі. Мислимо, що ми діємо і уявляємо, що ми здатні до подолання, а насправді це тільки хвороба. Це щось таке і юнацьке, і разом з тим... було щось моторошне, щось більше, ніж просто підлітковий максималізм. Була там якась... чорнота. Він моментально розбирався, як ти влаштований, і бив тобі просто в серце. Він поламав Віці усю нервову систему. Вона його зненавиділа після цього. Вона теж була свого роду цнотливою. Для когось вона, може, здалася б дурепою, та для мене це просто дитяча наївність. Ця чистота — це як творчий матеріал, з якого будується все на світі, бездомішна глина, з якої можна виліпити що завгодно. Лулу прийшов і зіпсував її. Він зіпсував також і мене. Не те, щоб я розлюбив Віку, просто захотілося жити далі своїм життям, вона мені стала байдужою. А Лулу... він був як вино. Від нього хмелієш і хочеш ще. Він колекціонував такі випадки, як ми з Вікою — ніби потребував переконатися, що ідеальних людей не буває. Він був майстром знецінювання. Він дуже тонко відчував, на чому тримається людська віра. Байдуже, у що — у Бога, у диявола, в гроші, в талант, в самого себе. Якщо ти вірив, що ти —професіонал, він змусив би тебе почуватися лузером. Якщо ти вважав, що знаєшся на музиці, він доводив тобі, що ти не здатен відрізнити хропіння сусіда в гуртожитку від симфонічного оркестру. І так далі. У школі йому за це постійно били морду. Його просто не могли терпіти. Він був як чорна діра, чорна зірка, яка всмоктує у себе будь-яке світло і це,