Щепан Твардох - Морфій

пуделко з тушшю, залишаю відбитки великого і вказівного пальців обох рук, не обзиваючись ні словом. Мати складає документ навпіл і подає мені з променистою усмішкою.

— Ich begrüße Sie in den Reihen des deutsche Volkes, Herr Willemann[74].

А ти нічого не розумієш і все дозволяєш із собою робити, Костоньку. Ти дивишся на значок, причеплений до лацкана жакета твоєї матінки. NS-Frauenschaft. Нічого не розумієш.

А я тобі не скажу, що для неї це все дуже просто. Я дозволю тобі думати про те, якщо хочеш, ти будеш підозрювати власну матір у підлості, у ницих мотивах, у страху, потім воюватимеш із тими думками так, як лише зможеш, іншими думками — а може, й вона теж робить це на чиюсь намову, як і ти, так само.

Вона просто зробила те, що хотіла.

Така вже твоя матінка, Костику, ти ніколи її не знав. Коли ви приїхали до Варшави, а вона замкнулася в порожнечі власної кімнати, до котрої могли заходити лише ти і Стах, ти приходив до неї по чеки, а Стах на багатогодинні аудієнції, на котрих вона говорила, він слухав, тому він іще тоді знав її куди краще, ніж ти будь-коли знатимеш.

То чому ж вона тепер стала німкенею?

З єдиної причини: бо саме так вирішила, таке рішення прийняла одного ранку. Час слов’янськості добіг кінця, прийшов час знову стати германкою. Так само як колись вирішила, що стане полячкою, замкнена в рибницькій божевільні, вирішила стати полькою, бо польськість для неї була абсолютним переступом. Так само вирішила зробити поляком свого лікаря, молодого психіатра фон Конечного, щоб ще помножити той переступ, а позаяк була скерованою на лікування божевільною, не маючи для того інших засобів, зробила це за допомогою свого тіла.

А я була тоді з ним, із фон Конечним, я пам’ятаю його шаленство. Пам’ятаю його чорні ночі, чорні ночі молодого психіатра: молода дружина в ліжку з немовлятком і його чорні ночі. Дружина з дитям потім виїде до Берліна, дитя потім загине під Камбре, ото й увесь сенс його життя, викинутого в грязюку, батькова зрада, німці, війна, осколок, кінець, хробаки. А поки Мартін, котрий потім загине під Камбре, іще маленький, його батько сидить за столом, кіптюжить нафтова лампа, а він знай сидить і дивиться. Лінія, котру шнапс прокреслює на стіні пляшки, з кожним келишком опускається ближче до дна. Горілка намагається забити спогади про тіло своєї пацієнтки. Потім він сповідається ксьондзу, потім сповідається другові, а тіло молодої Віллеманн прослизнуло в його мозок крізь очі, крізь долоні, крізь уста, якими він її спізнав, і через член, котрий знагла зовсім перестав жадати молоду вродливу дружину, він жадає тільки вісімнадцятирічну пацієнтку, аж нарешті тіло перемагає.

Зламаний, він кидає дружину і сина, зламаний, витягає Катажину Віллеманн зі шпиталю, зламаний, стає поляком і навіть пробує вивчати мову, зламаний, кохає її до нестями, зламаний, впадає в шал, зламаний, стріляє собі в голову з револьвера, коли вона йому каже, що вони більше не можуть бачитись, бо вона хоче, щоб Альфред Конечний присвятив своє життя війні за польську справу, а не проводив його з нею під ковдрою.

Вона пояснила йому те, відчуваючи в собі його сім’я, негайно по тому, як він ізсунувся з неї на брудну зім’яту постіль, а він її знав і тямив, що вона не жартує, що не перемінить свого рішення, він поспішно вдягався, ще відчуваючи, як тілом пробігають останні судоми, спомини мертвих розкошів, тож він одягнувся, побіг додому, дістав із шухляди револьвер марки «Маузер» і прострелив собі голову патроном калібру 6 мм.

А я тоді ще хвилю посиділа над ним, гладила його білу польську голову, дивилася, як кров, що порснула на револьвер, просочує викрутні на барабані, після чого покинула його, зоставила його мертвим у кабінеті та довго чекала на когось гідного, аж доки стала за твоїм батьком і його також покинула, хоча геть не чекала його смерті, бо я покинула його, коли тобі було ще тільки п’ять років, і тоді я стала за тобою, Костоньку.

Я завжди дивилась на тебе польськими очима твоєї матері, Константи. А зараз дивлюся на тебе німецькими очима твоєї матері, Константи, а ти не віриш, що вона насправді не спала, а я знаю, що не спала. Я — трохи вона, Константи, а ти, бідолахо, не тільки того не знаєш, ти ще й мене лише відчуваєш, бідолахо.

І не зрозумієш, а я тобі того й не поясню, не можу. Між тим рішенням, щоб стати полькою, і тим, щоб стати німкенею, є проста межа: твоя мати — то чиста воля, твоя мати дотична до божественності, Костику, якби вона хотіла — могла б своєю волею спинити Гітлера, могла б спинити сонце за обрієм.

Але не зрозумієш, не можеш.

А зараз іди, іди звідти.

— Давай зараз іди, потім поговоримо, — каже твоя мати в темно-зеленому мундирі, заплетена на потилиці ґулька — ніби голівка великого цвяха.

Прощаєшся й ідеш, ідеш, приголомшений, просто виходиш, Kennkarte в руці, у кишені польський паспорт, виходиш. Згромаджені в коридорі кандидати на німців розступаються перед тобою. Дивляться на документ у тебе в руці й дивляться на тебе з якоюсь погордою, дивляться потенційні зрадники на доконаного архізрадника, а може, дивляться на тебе з подивом, повагою, острахом?

Назустріч пхається якийсь німець у сірому мундирі, без орла на грудях, комір розстебнутий, чорна краватка, брунатна сорочка, а над краваткою і сорочкою лице, котре ти знаєш, але не впізнаєш. Той німець тобі кланяється, всміхається. Ти знаєш, уже знаєш, то Сим! Ви часом бачилися, раз вас навіть представили на якійсь п’яній вечері «Під горобцем», Геля була в захваті, що може познайомитися з божеством своїх пансіонних років.

І тебе вразив той погляд: він привітально припідняв капелюха, з повагою, ніби ви тим знайомством у Німецькому клубі вже заприязнилися: він у чорному мундирі при чорній краватці, ти з кеннкартою райхсдойча в руках. Ніби казав: дивись, пане, як нас, німців, несе історія. Її дух.

І несе вас, Костоньку, несе вас темна субстанція під шкірою світу, сила, що про неї ти не знаєш, Костоньку, виростають із неї чорні боги кореневищами зі щілин поміж людьми, поміж тобою та кожним присутнім у цьому приреченому місці.

Може, він і мав рацію з тим поглядом.

Виходиш приголомшений, Костоньку, виходиш на вулицю Фредра, почався дощ, виходиш у дощ, а він ніби й зовсім не падає, ти не