Алія Елвід - Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід

Вона підняла на мене погляд. Я помітив, як почервоніли її очі від сліз. На секунду мені стало боляче це бачити.

– Він мене вб’є, – говорить вона мені, протираючи очі.

– Якщо ти візьмеш себе в руки та перестанеш ридати, то не вб’є, – я сідаю поряд біля сусідньої стіни. – На, почитай. 

Віддаю їй бланк Адлерта та спостерігаю за реакцією. Рейчел неохоче читає текст, потім починає нервово сміятись, а її руки тремтіти. Я зрозумів, що стан дівчини зараз повністю нестабільний, як фізичний, так і психічний. Вона на межі зламатись й розсипатись на друзки, а від думки про це я гублюсь та не знаю, як їй допомогти. 

– «Ранг її сили не сходиться з фактичною силою деанди»… – пошепки читає вона. – «Абсолютно нічого нового»… «Махлювання»… 

– Що думаєш? – запитую її я, не знаючи, як пом’якшити напругу у повітрі. 

Рейчел протягує листок мені назад і, коли я його забираю, знесилено говорить:

– В мене нічого не вийде. Я злякаюсь та встромлю собі клинок у серце, щоб не померти від рук Нормана. Ось, що я думаю, – відповідає Рейчел, закриваючи лице руками. – Я не переможу його, оскільки занадто слабка. 

– Ти коли-небудь задумувалась, чому твоя сила саме фіолетова? Чому при народженні тобі дісталась найсильніша деанда?

– Ні. – Вона зітхає. – Схоже, що це помилково. Я не здатна нею керувати. За місяць я ледве навчилась створювати найбанальніший захист та атакувати. Я занадто слабка. Чейз мав рацію, я нікчемна. Треба було програти ще в першому раунді…

– Ти не слабка, – заперечую я, стишивши голос. – Тобі просто треба більше часу на підготовку та тренування. Враховуючи те, що ти взагалі ніколи не користувалась силою, то твій прогрес не ганебний, а навпаки – вражаючий. Фіолетова деанда здатна на все, на те вона і найсильніша. – Коротка пауза. – Я знав декого з такою ж силою, і те, що він міг створювати – шокувало всіх навкруги, в тому числі й мене. Якщо твоя деанда фіолетова, то будь впевнена, ти – одна з найсильніших деандантів у Раонелі. Тобі треба повірити у це та перестати бетонувати негативні думки у своїй голові. Думай не про те, що ти слабка й не зможеш. Думай про те, що ти настільки сильна, що навіть ніколи не спробувавши – все вийде. Важливо зафіксувати впевненість у своїх силах всередині тіла та голови.

 Рейчел уважно мене слухала. Я зробив паузу, щоб перевести подих, та продовжив свій повчальний монолог:

– Твій суперник буде провокувати тебе, вимагати емоцій, давити на болюче. Буде намагатись всіма силами зламати твій дух, забрати у тебе силу, волю та впевненість. Фізичне насилля зазвичай є другорядною метою. Тому не здумай ридати або вибухати злістю йому у відповідь. Покажи, що тебе не так просто вивести з-під контролю, і тим паче складніше зламати. 

Коли я закінчив, зловив на собі приголомшений погляд Рейчел. Вона дивилась на мене так, наче я зараз детально розповів їй всю історію Раонелі за всі вісім тисяч років до початку повстання. Я й сам був здивований тим, як легко ці слова зв’язались між собою у щось дійсно мотивуюче. 

– Як мені повірити в себе, якщо я буду бачити перед собою можливого вісника моєї смерті? – питає вона. 

– Коли я втрачаю впевненість у собі, то починаю згадувати мету, заради якої я працюю або борюсь, – кажу я. – Згадай те, для чого або для кого ти живеш. Я впевнений, що у твоїй голові вже є чітко сформульована ціль, заради якої ти й прагнеш вижити сьогодні. Якою вона б не була, повір у те, що ти виконаєш її. Повторюй кожну секунду це собі у голові й не слухай суперника. Слухай лише своє серце. І не треба зосереджуватись на чомусь одному – роби все одразу. 

Проходить кілька хвилин, як ми просто сидимо у тиші. Рейчел роздумує над моїми словами, втупившись поглядом у стелю. Я роздумую над тим, як можна допомогти їй перемогти Нормана. Чомусь я починаю відчувати страх за неї. «Що як вона дійсно не зможе перемогти його? Що як вона помре?». У мене не було чіткого причинно-наслідкового зв’язку, який би пояснив прояв моїх переживань. Я просто відчував це, без зайвих роздумів або причин. Сидячи тут, біля неї, та спостерігаючи за виснаженою дівчиною, я почав розчаровуватись у собі. Замало порад, замало тренувань. Замало досвіду, якого вона хотіла отримати від мене. Я приділяв їй замало уваги, думаючи, що мені буде все одно на її сьогоднішній результат, яким би він не був.

Але тепер я розумію, що мені зовсім не все одно.

Цілий місяць я помічав, як вона самостійно тренується у дворі, з ранку й до вечора, у кожну вільну годину. Вона ніколи не пропускала можливості поспостерігати за обов’язковими груповими тренуваннями. Одного разу під час такого тренування я помітив її в одному з вікон корпусу. Рейчел щось інтенсивно записувала та весь час вглядалась у бої на платформах. У столовій вона часто відсідала від своєї компанії та читала посібники, конспектуючи щось важливе. Інколи вона траплялась мені на очі у медпункті, коли місіс Стейнсон, яка її схоже полюбила, промивала їй порізи від клинків та обробляла синці. 

– Ти так старанно тренуєшся, Рейчел… Мені боляче кожен раз дивитись на твої нові побої, що з’являються на твоєму тілі, – одного разу я почув, як це промовила місіс Стейнсон. 

– Мені немає коли відпочивати. Якщо сьогодні я не отримала нове поранення – то для мене тренування було не ефективним. Ці синці – моє нагадування про те, як багато мені ще треба навчитись, – відповіла Рейчел цілительці. У її голосі я почув таку сильну жагу до життя, що мене пробрало хвилею тремтіння. – Я обов’язково подарую вам на знак подяки за все ті самі колекційні фігурки Верховних, про які ви мені розповідали, коли нарешті доведу свої сили до ідеалу та перестану засмучувати вас своїм виглядом, – сказала вона.