Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Все те незриме світло 📚 - Українською

Ентоні Дорр - Все те незриме світло

240
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Все те незриме світло" автора Ентоні Дорр. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 104
Перейти на сторінку:
будь-кого в Бретані, напевно.

— Вони забрали всі приймачі.

— Не всі. Скрізь повно захованих речей. Вам доведеться лише читати числа, наскільки я зрозуміла, числа на смужці паперу. Хтось — я не знаю, хто, може, Убер Базен — приноситиме їх до мадам Руель, та їх збиратиме й запікатиме повідомлення в хлібинах. У хлібинах! — вона сміється. Марі-Лор здається, що її голос звучить на двадцять років молодшим.

— Убер Базен. Ви довіряєте Уберові Базену?! Ви запікаєте секретні коди в хлібові?!

— Ніби якийсь угодований німчура їстиме той жахливий хліб?! Вони забрали собі все якісне борошно. Ми приноситимемо його додому, ви передаватимете цифри, а папір ми спалимо.

— Це безглуздо. Ви поводитеся, мов діти.

— Це краще, ніж узагалі нічого не робити. Подумайте про свого племінника. Подумайте про Марі-Лор.

Колишуться фіранки, шелестять папери; двоє дорослих у кабінеті зайшли в глухий кут. Марі-Лор підійшла вже так близько до кімнати, що може торкнутися дверей.

— Хіба вам не хочеться пожити перед смертю? — питає мадам Манек.

— Марі майже чотирнадцять, мадам. Як на часи війни — не так і мало. Чотирнадцятирічні помирають так само, як і всі інші. Але я хочу, щоб у її чотирнадцять вона була юна. Я хочу…

Марі-Лор ступає назад на одну сходинку. Чи побачили вони її? Вона думає про кам’яну нору, у яку її водив божевільний Убер Базен, про величезні колонії молюсків. Вона думає про те, скільки разів батько садив її на свого велосипеда: вона балансувала на сидінні, а він ставав на педалі, й вони плавно виїжджали на який-небудь шумний паризький бульвар. Вона згинала коліна й трималася за його пояс — і вони літали між автівок, спускалися з пагорбів, проїжджали крізь різні запахи, шуми й кольори.

— Я повертаюся до своєї книжки, — закінчує розмову Етьєн. — Хіба ви не мали б зараз готувати вечерю?

Не втечеш

У січні 1942 року Вернер заходить до кабінету доктора Гауптмана, яскраво освітленого полум’ям, удвічі теплішого за решту зáмку, й просить, щоб його відправили додому. Маленький учитель сидить за своїм великим столом, перед ним стоїть тарілка з хирлявою на вигляд смаженою пташкою. Куріпка, голуб або рябчик. Праворуч — згортки зі схемами. Хорти розтягнулися на килимі перед комином.

Вернер стоїть, тримаючи в руці картуза. Гауптман заплющує очі й проводить пальцем по брові.

— Я зароблю грошей і відшкодую вартість квитка, пане доктор.

Блакитний візерунок вен пульсує на Гауптмановому лобі. Він розплющує очі.

— Ти? — Пси підводять голови всі разом — триголова гідра. — Ти, який отримує все? Хто приходить сюди, слухає концерти, смакує шоколадом і гріється біля вогню?

До Гауптманової щоки пристав шматок смаженого пташиного м’яса. Напевно, вперше Вернер бачить у вчителевому рідкому світлому волоссі, його чорних ніздрях, його маленьких, майже ельфових вухах щось безжальне й нелюдське, якесь прагнення будь-що вижити.

— Може, ти думаєш, що став важливою персоною, га? Що ти тут хтось?

Вернер стискає картуза за спиною й старається вгамувати дрож у плечах.

— Ні, пане доктор.

Гауптман згортає серветку.

— Ти сирота, Пфеннігу, у тебе немає покровителів. Я можу зробити з тебе, що захочу. Порушника порядку, злочинця, дорослого. Я можу відправити тебе на фронт і подбати про те, щоб ти мерз у льодяному окопі, поки росіяни не відріжуть тобі руки й не примусять тебе їх з’їсти.

— Так, пане доктор.

— Тебе випустять зі школи, коли школі це буде потрібно. І не раніше. Це ми служимо райху, Пфеннігу. А не він нам.

— Так, пане доктор.

— Прийдеш сьогодні до лабораторії. Як завжди.

— Так, пане доктор.

— Більше ніякого шоколаду. Ніяких привілеїв.

У коридорі, зачинивши за собою двері, Вернер притискається лобом до стіни, й останні миті життя його батька виринають у його уяві: стискаються тунелі, опускається стеля. Підборіддя, притиснуте до підлоги. Розколюється череп. «Я не можу поїхати додому, — думає він. — І не можу лишитися».

Зникнення Убера Базена

Марі-Лор іде за ароматом приготованого мадам Манек супу через пляс оз Ерб і тримає теплу каструлю надворі, біля альтанки, доки мадам Манек стукає у двері.

— А де мосьє Базен? — питає мадам Манек.

— Напевно, перебрався кудись, — відповідає бібліотекар, однак сумнів у голосі йому не вдається приховати повністю.

— Куди міг перебратися Убер Базен?

— Я не знаю, мадам Манек. Будь ласка. Надворі холодно.

Двері зачиняються. Мадам сипле чортами. Марі-Лор думає про Уберові вигадки: печальних монстрів із морської піни, русалок із риб’ячими хвостами, романтику англійських саг.

— Він повернеться, — каже мадам Манек, так само до Марі-Лор, як і до себе.

Однак наступного ранку Убера Базена немає. Як і на третій день.

На чергові збори приходить лише половина групи.

— Вони думають, що він нам помагав? — шепоче мадам Ебрар.

— А він помагав?

— Я думала, він передавав повідомлення.

— Які саме повідомлення?

— Це стає надто небезпечно.

Мадам Манек ходить туди-сюди; Марі-Лор майже відчуває жар її відчаю з іншого боку кімнати.

— То киньте це все! — у її голосі вчуваються ледь стримувані почуття. — І йдіть геть.

— Не гарячкуйте, — заспокоює мадам Руель. — Ми зробимо перерву, на тиждень чи два. Доки все вляжеться.

Убер Базен із його мідною маскою, хлоп’ячою жвавістю і смородом розчавлених комах із рота. «Куди, — думає Марі-Лор, — вони забирають арештованих? У «готель», як і її батька? Звідки вони потім пишуть листи додому про чудову їжу й міфічні дерева? Дружина пекаря стверджує, що їх відправляють до таборів у горах. Дружина бакалійника каже, що на фабрики нейлону в Росію. Марі-Лор це здається так само ймовірним, як і те, що люди просто зникають. Солдати накидають мішок на хай там кого вони хочуть усунути, пропускають крізь нього струм, і нема людини. Вона потрапляє до якогось іншого світу.

«Місто, — думає Марі-Лор, — повільно перетворюється на модель, що стоїть нагорі. Вулиці одна за одною порожніють». Щоразу, вийшовши надвір, вона відчуває, скільки над нею вікон. Тиша жаска, неприродна. «Напевно, так почувається миша, — думає вона, — коли вилізає з нори на галявину, ніколи не знаючи, чия її може накрити тінь».

Усе отруєне

Над столами у їдальні висять нові шовкові транспаранти з блискучими буквами слоганів.

На них написано: «Упасти — це не сором. Сором — не встати».

«Будьте тонкі й стрункі, швидкі, мов хорти, міцні, мов чинена шкіра, й незламні, як криця».

Щотижня зникає ще якийсь учитель, затягнутий у машину війни. Приходять нові вчителі, літні містяни сумнівних схильностей і тверезості. Усі вони, помічає Вернер, мають якусь ваду: хтось шкутильгає, хтось сліпий на одне око, у когось обличчя, перекошене від серцевого нападу чи попередньої війни. Новим учителям кадети виказують менше поваги, а ті, у свою чергу, швидко дратуються; й незабаром Вернерові школа видається схожою на гранату з висмикнутою чекою.

З електрикою починає відбуватися щось дивне. Напруга

1 ... 55 56 57 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Все те незриме світло"