Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

вичавив його гігантським олівцем. Кожна грань дивної кімнати нагадувала бджолиний стільник значно більше, ніж сама будівля, тому що складалася з безлічі рядів однакових гнізд. І вони були не порожні. Я аж примружився, щоб роздивитися, хоч ніколи не скаржився на поганий зір. Кожне гніздо було завбільшки з величезний кавун і закрите зверху плівкою або прозорою кришкою. Усередині, здається, якась рідина… Вочевидь, стінки цього стільника пропускали світло, бо рідина ледь підсвічувалася й видавалася червонястою.

— Де це ми? — запитав я Ірму.

— Я б на твоєму місці краще встала.

Й оскільки я відразу спробував підхопитися, Ірма з силою вперлася рукою мені в груди.

— Але без різких рухів. Так?

— Так? — непевно повторив я.

— Так, — відрізала вона. — Будь обережний.

Підлога теж складалася зі стільників. І я лежав просто на них. Повернувшись на бік, мимоволі зазирнув у найближчий. Світло всередині гнізда було тепле, немов передзахідне небо, і рідина видавалася живою. Чомусь промайнула асоціація з навколоплідними водами і виникла недоречна думка, що таким ось ніжно-червоним бачить світ дитина всередині мами, коли та ніжиться на веранді, підставивши живіт яскравому літньому сонцю.

Щось сіпнулося в підсвіченій рідині — якась тінь, — і я мимоволі здригнувся. Якби не Ірмина рука, що тримала мене за плече, я б, либонь, підскочив.

— Без паніки, — сказала вона. — Просто не треба туди наступати, і все буде добре. По перетинках можна спокійно йти.

— Що це?

— Ну… Інкубатор — так, мабуть. Усередині має бути шахта, по якій ми спустимося.

— Чий? Чий інкубатор?

— Давай не зараз, добре?

— Ірмо, чий це інкубатор, що сюди бояться поткнутися навіть лісові дияволи?

Вона помовчала. Потім спитала:

— Ти довіряєш мені?

Насправді я довіряв їй значно менше після того рейду по пилок. І ще менше після переламаних ніг Капібари. Але, з іншого боку, Ірма завжди знала, що робить. Навіть коли робила щось жахливе.

— Радше так, ніж ні, — кивнув я.

— Тоді роби, що кажу. Усі запитання — внизу. І я б не затримувалася тут занадто довго.

— Добре, — здався я. — Командуй.

— Там прохід, — вона кивнула в далекий кінець приміщення. — Я полізу перша.

Я підвівся. Перетинки між гніздами були широкі й м’які, так наче всю будівлю зліпили зі свого «паперу» величезні оси. Прохід був у підлозі. Я зазирнув туди — короткий і вузький лаз, що нагадував трубу, звивався й вів кудись у порожнечу.

— Триматимеш мене за ноги, — пояснила Ірма. — Якщо там неможливо буде пролізти, то витягнеш.

І вона, не гаючи часу, пірнула в лаз. Я обхопив її щиколотки.

— Відпускай! — крикнула й одразу втягла ноги.

Я зазирнув. У трубі показалося її обличчя.

— Лягай на спину й лізь лицем угору! — сказала вона. — Тут стіна з таких же гнізд. Можна спуститися, як по драбині.

Ми опинилися в гігантській шахті, куди вели лази з інших приміщень. Світло проникало згори — даху не було, і я навіть міг розрізнити хмари. Стіна шахти складалася з безлічі восьмигранних стільників. Порівняння з вуликом тепер уже стало нав’язливим. Крім того, перетинки між гніздами густо поросли якимось місцевим аналогом мохів і навіть травою, а зверху по них безперервно струменіла вода, яка далеко внизу з’єднувалася в струмочки, а ще нижче утворювала щось на кшталт зовсім прозорого, більше схожого на дощ, водоспаду.

— Звідки вода? Конденсат?

— Ймовірно, — відповіла Ірма. — Будівля дуже висока…

— То це все-таки будівля?

— Так. Вони використовують її для своєї колонії, але побудувати таке не змогли б.

Пам’ятаючи нашу розмову, я не наважився уточнювати, хто «вони». Мабуть, зараз і справді краще не знати. І ми стали спускатися.

Ставити носки черевиків у гнізда було досить зручно, але триматися доводилося за перетинки. Так ніби ми лізли по величезному книжковому стелажу. Що й казати, моя нечутлива рука ускладнювала спуск удесятеро. Я не міг адекватно оцінити, наскільки міцно тримаюся, й кожного разу щосили стискав пальці. Кисть стало викручувати від болю вже хвилини за три. З лівою ситуація була не набагато краща, бо, не довіряючи правій, я змушений був навантажувати її подвійно… Дуже скоро перспектива впасти в шахту здавалася мені не лише неминучою, але й у чомусь приємною — сил триматися майже не залишилося. Вода наскрізь промочила одяг, але найгірше — вона налилася у взуття, зробивши його набагато важчим.

— Ти як? — запитала Ірма, ніби відчувши мій стан.

— Поки що не впав… — я намагався, щоб це пролунало як жарт, але не впевнений, що вдалося — занадто жалібно пролунало це «поки що».

Я гарячково думав, що можна вдіяти. Ірма сильно випередила мене, бо я весь час зупинявся, по черзі відпускаючи то праву, то ліву руку, щоб дати м’язам можливість хоч трохи відновитися. Зараз вона була метрів на сім нижче. Праворуч від мене рослинність на стільнику була густіша, ніж скрізь. Очевидно, на ту стіну частіше світило сонце. Навіть траплялися гілки чагарнику — такого ж, як ззовні. Це повинно полегшити спуск — буде за що нормально взятися.

— Ірмо, — попередив я. — Я переміщуся.

— Будь обережний!

Насправді рухатися вбік виявилося легше, ніж униз, і я пішов досить бадьоро. Найближчий кущ мав надійний вигляд, але я, звісно, спершу обережно за нього посмикав. Імовірно, коріння рослин проникало просто в матеріал, з якого цей стільник зліплений, тож можна братися.

Діло пішло швидше. За гілки я міг легко хапатися навіть своєю нечутливою правою. Лівою брався за стінки гнізд, не надто покладаючись на міцність коріння. Ірма була трохи лівіше й нижче, і я швидко скорочував відстань. Ми подолали вже більше ніж половину. До низу, як я міг оцінити, залишалося метрів п’ятдесят. А потім усе пішло не так. Думаю, річ саме в нечутливості шкірного покриву — я не зрозумів, що кора згнила й просто знялася, як обгортка цукерки. Відчув це занадто пізно. Рука ковзнула, залишаючи за собою голу білу гілку. Я переніс вагу на ліву, але пальці не втрималися на мокрій перетинці. Інстинктивно я відразу схопився обома руками за основу клятого стебла, і цього разу міцно, але встиг занадто сильно відхилитися назад. Вийшло, що смикнув кущ усією вагою. І коріння не витримало.

Пролунав тихий тріск. Кущ опинився в моїх руках. Я замахав руками, намагаючись не дати тілу відділитися від стіни, але було пізно. По-зрадницькому зіскочили носаки черевиків. Подих застряг у моїх грудях. Я досі намагався за щось ухопитися, аж ось поросла травою стіна раптом стрімко кинулася нагору.

«Усіх підвів, — чомусь подумав я. — Віру, Ельзу й навіть Ірму. Я всіх підвів…» Промайнувши, ця думка стиснулася в мені до крихітної розпеченої вуглинки. Як уперше на американських гірках, коли жах втискає тебе в рамки «тут і зараз» кожної конкретної секунди, не даючи можливості не лише думати, але й усвідомлювати. Тільки на гірках ти знаєш, що все буде добре…

Я знову міг бачити небо далеко вгорі — мене остаточно перекинуло спиною вниз.

Вона схопила мене за лямку розвантажувального жилета й притиснула до стіни. Я й далі ковзав, і шорсткі краї стільника обдерли мені губи й ніс. А потім завис. Тієї ж секунди міцно вчепився за перетинки, миттєво знайшовши опору ногам. Паніка спалахнула жовтогарячими язиками полум’я, розтікаючись по тілу лоскотливим бажанням діяти.

— Стоїш? — звідкись здалеку пролунав Ірмин голос.

— Так! — відповів я. — Мені треба відпочити.

І, перш ніж вона щось сказала, я, дивуючись власній спритності, поліз