Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

приїхати в Росію. Не знаєш, чому більше дивуватися: лицемірству чи протиріччям, що владарюють у цій імперії. Катерина II не вмерла, бо, всупереч відкритому характерові її онука, Росією, як і раніше, править облуда. Щиро зізнатися в тиранії було б тут великим кроком назад»!

За Кюстіном, росіяни обдурюють себе, а також намагаються — і доволі успішно — обдурювати весь світ. Здається, всі дивляться на Росію саме через ті окуляри, які запропонувала їм Росія. Повторюють про неї ті міфи, які вона сама про себе вигадала. Кюстін чи не єдиний із зарубіжних авторів, хто на цьому виразно наголошує. Він же й інкримінує багатьом іноземцям співучасть в обдурюванні росіянами світу. «Що може бути потворніше за письменників, котрі збіглися сюди з усіх кінців Європи, щоб проливати сльози розчуленості від зворушливої фамільярності стосунків, що пов’язують російського царя з його підданими? Або Росію ще не описували люди, незалежні за своїм становищем чи духовними якостями, або ж навіть правдиві розуми, потрапляючи в Росію, втрачають свободу суджень». Вони підхоплюють тут панівні мотиви й, сяк-так інтерпретуючи їх, артикулюють для світу.

Кюстін почуває в собі силу для неупередженого бачення фактів, що властива лише безстрашному інтелектові. Цю силу йому дає ненависть до зла. «Це ненависне мені зло — брехня. Повсюди, де мені доводилося стикатися з брехнею, я намагався її викривати. Ненависть до неправди додає мені бажання і сміливості описати цю подорож. Я розпочав її з цікавості, я розповідаю про неї з почуття обов’язку...» І — далі в одному з ліричних відступів з цього своєрідного автокоментаря: «Ненависть до лицемірства — ось факел, що світить мені в лабіринті світу. Той, хто обманює своїх ближніх, уявляється мені отруйником, і що вище займане ним суспільне становище, то ще винуватішим постає він у моїх очах».

Він розуміє, що через такі етичні імперативи видається тут білою вороною. Але він так само глибоко розуміє: «Прагнення до правди, що окрилює нині французів, ще невідоме в Росії».

Кюстін із глибоким подивом спостерігає за тотальною владою імператора. Все ще не вірячи, що Росія не має жоднісінького обмеження сваволі самодержця (справді самодержця!), він допевнюється: так, ніде в світі — ні в Туреччині, ні в Китаї, де монархи мають велику владу, — ніде немає нічого подібного.

«Уявіть собі все століттями випробуване мистецтво наших урядів, надане в розпорядження ще молодого й напівдикого суспільства, весь адміністративний досвід Заходу, використовуваний східним деспотизмом; європейську дисципліну, що підтримує азіатську тиранію, поліцію, що поставила собі за мету приховувати варварство, а не боротися з ним; тактику європейських армій, що служить для проведення східних методів політики; уявіть напівдикий народ, який мілітаризували й вимуштрували, але не цивілізували, — і ви зрозумієте, в якому становищі перебуває російський народ...»

Очевидно жоден із іноземних подорожан різних часів (за всієї їхньої критичності в оцінці росіян) не ловив себе на такому спостереженні, яке висловлює допитливий француз: «Чи знаєте ви, що таке подорожувати по Росії? Для поверхового розуму це значить живитися ілюзіями. Але для людини, хоч трохи спостережливої і тієї, що має незалежний характер, — це важка, вперта й невдячна праця. Бо такий подорожанин із величезними зусиллями відрізняє на кожному кроці дві нації, які борються одна з одною: одна з цих націй — Росія, якою вона є насправді, друга — Росія, якою її хотіли б показати Європі. Російський уряд, перейнятий візантійським духом, так, можна сказати, й Росія загалом завжди дивилися на дипломатичний корпус і взагалі на європейців як на заздрісних і злорадних шпигунів...»

Чи ж не звідси починається перманентна ксенофобія московитів і їхня хронічна ненависть до Європи, що про них писав не один чужинець?

Згадаймо Павла Халебського, котрий був вельми розчарований, потрапивши після «Землі Козаків», як він називав Україну, до Московії, де відчув, що за ним, як і за кожним іноземцем, там шпигують; відчув фальшивість поведінки господарів, а також їхню незмінну настороженість у ставленні до себе — вони поводилися так, мовби перед ними не особи духовного сану, до речі, приналежні до тієї ж конфесії, що й росіяни, а — посланці зловорожого світу. Так чи інак ця тема звучить у «Записках про московські справи» дипломата Сигізмунда Герберштейна, в «Описі подорожі в Московію» дипломатичного представника німецького князівства Гольштинія Адама Ольварія, в книжці англійського дипломата Дж. Флетчера «Про державу Російську», в дослідженні американського публіциста Георга Кеннана «Сибір», у студії німецького вченого Дітера Гро «Росія очима Європи». І це далеко не повний перелік творів, у яких виразно звучить такий мотив.

Не випадково ж у книжці Кюстіна є така характерна в цьому розумінні сцена. Він опинився на званому обіді представників, так званого, середнього класу, чиї настрої дуже його цікавили. Відзначивши собі, що буржуазія в Росії — на противагу Франції — майже відсутня (її заміняє стан дрібних чиновників та поміщиків середньої руки, «людей незнатного походження, котрі дослужилися до дворянства»), Кюстін помітив у них «відверто іронічне й недружелюбне» ставлення до французів, як, зрештою, і до всіх іноземців узагалі. Вміло приховуване у вищому світі, тут воно мовби демонстративно виставлене напоказ. «Вони нас ненавидять, як усякий наслідувач — того, кого він копіює. їхні запитливі погляди прагнуть підмітити всі наші вади».

У дискусії, що виникла тут з ініціативи господарів, Кюстін, який змушений був оборонятися, оскільки тамтешні дами взялися звинувачувати Францію і французів у найрізноманітніших гріхах, Кюстін наголосив: зате французи користуються благами свободи. Одна з його опоненток гордо вирекла: «Ми легко обходимося без них». Саркастичний француз пояснив: легко обходитися без того, чого не знаєш. Обидві сторони — певно, самі того не підозрюючи, — висловили прикметні особливості своєї дискусії, окреслили свої визначальні позиції.

Кюстін знову й знову зізнається читачеві: його оцінки Росії не продиктовані якоюсь упередженістю. Бо ж він їхав до Росії, щоб пошукати там рецептів для Франції. Він сподівався, що імперія — соціально досконаліша політична модель, ніж республіка з її елементами анархічності. «Якщо вам здається, що я суджу про Росію занадто суворо, то знайте, що виною тут лише ті мимовільні враження, які в мене виникають щоденно і які кожен справжній друг людства на моєму місці витрактовував би таким же самим чином».

Попервах він справді був налаштований більш аніж доброзичливо. Бо ж стільки захоплених слів мовив про імператора і про царську родину, Але поряд із цим повільно наростає критичний пафос. Повсюдно, куди сягає Кюстінів погляд, він одразу ж помічає те, що видається йому аномаліями чи навіть соціальним дикунством. Ось один із характерних