Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

сказала Селеста. Якщо б вона згадала, що має близнюків, то цей дивовижний збіг дав би привід для наступних п’яти хвилин розмови, яку вона і так ледь терпіла.

Вона штовхнула двері плечем.

— Скажіть, якщо вам щось знадобиться, — сказала Роуз.

— Дякую! До зустрічі. — Селеста відпустила двері, і дві дівчинки почали сперечатися, чия нині черга натискати кнопку ліфта.

— На бога, дівчата, невже ми щоразу мусимо це з’ясовувати? — сказала їхня мама із звичною, нормальною інтонацією, а не тією напускною ввічливістю, з якою вона говорила з Селестою.

Щойно двері зачинилися, настала тиша, відтявши голос мами на півслові. Добра звукоізоляція. Біля дверей була дзеркальна стіна, яка ніби лишилася від амбітного дизай­нерського проєкту із сімдесятих. Усе решта в квартирі було абсолютно нейтральним: голі білі стіни, міцний сірий килим на підлозі. Сама квінтесенція орендованого житла. Перрі володів квартирами, які він здавав, мабуть вони виглядали точнісінько так само. Теоретично Селеста також ними володіла, але вона навіть не знала, де вони.

Якби вони разом збирали гроші, щоб купити квартиру як інвестицію, лише одну, вона б залюбки це робила. Вона б допомагала її ремонтувати, вибирала б кахлі, вела б справи з рієлтором, казала б «Звичайно!», коли орендар просив би поремонтувати щось. То був саме той рівень добробуту, в якому їй було б комфортно. Від запаморочливих статків Перрі її нудило.

Вона бачила це на обличчях людей, коли вони вперше бачили її будинок, те, як їхні очі мандрували широкими просторами, високими стелями, прекрасними кімнатами, облаштованими, неначе маленькі музеї шикарного сімейного життя. Щоразу в ній боролися почуття гордості й сорому. Вона жила у будинку, в якому кожна кімната волала: У НАС БАГАТО ГРОШЕЙ. МАБУТЬ, БІЛЬШЕ, НІЖ У ВАС.

Ці гарні кімнати були подібні на постійні пости Перрі у фейсбуці: стилізовані презентації їхнього життя. Так, часом вони сиділи на тій фантастичній канапі, котра виглядала такою зручною, і ставили келихи з шампанським на той столик, і милувалися заходом сонця. Справді. І часом, навіть часто, це було чудово. Але це також була та канапа, до кутка якої Перрі притискав її обличчям, і вона думала, що може померти. А те фото у фейсбуці, підписане «Веселий день із дітьми» теж не брехало, бо день із дітьми і справді був веселий, але не було фото, котре б показувало, що сталося, коли діти пішли спати. У Селести легко йшла кров з носа. Завжди.

Вона занесла лампу у хазяйську спальню — зовсім невелику. Вона купить сюди двоспальне ліжко. Вдома у них із Перрі було королівське ліжко — величезне. Але ця кімната буде захаращена навіть із ліжком трохи більшим за стандартне.

Вона поставила лампу на підлогу — яскраву грибоподібну лампу у стилі арт-деко. Вона купила її, бо лампа їй сподобалася, а ще тому, що Перрі терпіти не міг цей стиль. Не те щоб він не дозволив би купити її, якби вона і справді захотіла, але він би кривився щоразу, як вона впаде йому в око, точнісінько так само, як би кривилася вона на оті похмурі картини, які він показував їй у галереї. І він не став їх купувати. Шлюб — це мистецтво компромісів.

«Люба, якщо ти справді хочеш щось таке дівчаче та антикварне, а тобі куплю справжній антикваріат, — сказав би він ніжно. — Бо це лише дешева недолуга копія».

Коли він так казав, вона чула: це ти — дешева і недолуга.

Вона витратить час на те, щоб облаштувати цю місцинку дешевими і недолугими речами, котрі їй подобаються. Вона відхилила штору на одному вікні, щоб впустити у кімнату світло. Провела пальцями по запиленому підвіконню. Квартира була доволі чиста, але наступного разу вона принесе засоби для прибирання — і квартира блищатиме.

Досі вона не могла покинути Перрі, бо не уявляла, куди піде, як вони житимуть. То була її ментальна установка. Це здавалося неможливим.

А тепер у неї буде підготоване нове життя, яке лише чекатиме на активацію. Вона замовить хлопцям ліжка. Укомплектує холодильник. Поскладає у шафу іграшки та одяг. Їй навіть не доведеться складати речі. Вона заповнить форму на прийом у нову місцеву школу.

Вона підготується.

Наступного разу, коли Перрі її вдарить, вона не битиме його у відповідь, не плакатиме, і не лежатиме мовчки на ліжку. Вона скаже:

— Я йду. Просто зараз.

Селеста подивилася на кісточки пальців.

Або вони переїдуть, коли він буде за кордоном. Може, так буде краще. Вона скаже йому по телефону: «Ти ж розумієш, так не могло більше тривати. Коли ти приїдеш додому, нас там уже не буде».

Уявити його реакцію було неможливо.

Якби вона насправді покинула його.

Якби вона припинила ці стосунки, то і насилля припинилося б, бо тоді він не мав би права її бити, як і не мав би права її цілувати. Насильство було дуже приватною частиною їхніх стосунків, як секс. Якщо б вона його покинула, це було б уже неприйнятно. Вона б більше не належала йому, як раніше. Вона знову б відвоювала його повагу. У них були б дружні стосунки. Він був би ввічливим, але холодним колишнім чоловіком. Вона знала напевне, що холодність може завдати більшого болю, ніж кулаки. Він зустріне когось. Знайти нові стосунки займе у нього хвилин п’ять, не більше.

Вона вийшла із спальні та пройшла крихітним коридором у кімнату, де мешкатимуть хлопці. Там було досить місця для того, щоб поставити поруч два одинарних ліжка. Вона купить нові покривала, щоб кімната виглядала гарно. Селеста важко дихала, намагаючись уявити їхні маленькі спантеличені личка. Господи, невже вона і справді це з ними зробить?

Сьюзі думала, що Перрі спробує отримати повну опіку над дітьми, але вона не знала Перрі. Його гнів запалювався, як смолоскип, і гаснув. (На відміну від її гніву. Селеста гнівалася довше. Вона пам’ятала усі образи. Перрі не пам’ятав, а вона пам’ятала. Це було жахливо. Пам’ятала кожен раз і кожне слово). Сьюзі наполягала, щоб Селеста почала записувати усі випадки «наруги» (вона так це називала). «Усе записуйте, — сказала вона. — Зробіть фото синців. Сходіть до лікаря і візьміть висновок. Усе це матиме значення у суді при слуханні справи про опіку».

— Звісно, — сказала Селеста, але не мала жодного наміру це робити. Це виглядало б, ніби вони описують дитячу бійку. Я огризнулася. Він на мене накричав. У відповідь я теж накричала. Він мене штовхнув. Я його вдарила. Отримала синець. А він — подряпину.

«Він не намагатиметься відібрати у мене дітей, — сказала Селеста Сьюзі. — Він дбатиме про те, щоб їм було