Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

Перед цим доповів полковникові Роде про нещасливу, як він висловився, мандрівку до лісу. На його думку, ні про яке велике партизанське угрупування в цьому районі не може бути й мови. Жодної радіостанції виявити йому не вдалося. Роде, бачачи, що Клосс ледве стоїть на ногах, послав його відпочивати.

— Коли проснетеся, зателефонуйте Гайбелю, — сказав Роде. — У нього до вас якась справа, але спершу відпочиньте. Хай не думають ці панове, що офіцери абверу ладні бігти на перший же їхній поклик. Потім доповісте мені про розмову.

Клосс виспався, потім, не кваплячись, прийняв ванну і пообідав.

Гайбель перебував у войовничому настрої.

— Я хотів вам сказати, Клосс, що більшовицькі агенти чортзна відколи працюють під носом абверу.

— Так само, як і під носом гестапо. Ви маєте якісь цікаві відомості?

— Самі побачите. Старий діяч комуністичного руху, очевидно, зв’язаний з цією бандитською радіостанцією.

— Він зізнався в цьому?

— Ви їх не знаєте? Вони заперечують, заперечують все, навіть достовірні факти.

— Я сподіваюся, — мовив Клосс, — що ви розкрили цілу мережу, а не одного агента?

— На жаль, нікого більше не схопили. їхня конспіративна система працює надійно.

— Може, ви його надто рано взяли?

— А що ж, я мав чекати, поки він утече? Ми витягнемо з нього все. А якщо нам не вдасться, то витягнуть у Варшаві. Скоро відправимо його туди. Я подумав: може б, ви з ним поговорили?

— Як ви натрапили на його слід? — запитав Клосс. — Випадково?

— Випадковості не буває. У мене краща агентура, ніж в абверу. Мій найкращий агент Вольф кілька місяців шукав слідів. Цей старий діяч, що переховувався, певна річ, під фальшивим прізвищем, був дантистом. Здається, лікувалися в нього й німецькі офіцери. Ми з Бруннером гадаємо, що з цього можна зробити цікаві висновки.

— Цей ваш Вольф, чи як він там, знає тільки про дантиста чи щось і про німецьких офіцерів?

— Він багато чого знає, — процідив крізь зуби Гайбель. — А ви повинні зацікавитися цими офіцерами.

Бруннер увійшов без стуку, впихаючи когось поперед себе. Тільки по лікарському халату, коричневому від плям, Клосс упізнав Філіпа.

— Де ти подівся, Гансе? — весело вигукнув Бруннер.

— Відвідував довколишні ліси, — відповів Клосс і завважив, як блиснули очі в Філіпа. — Він щось розказав? — спитав Клосс.

— Це — фанатик, — відповів Гайбель. — Ти даремне упираєшся, Філіп’як, — звернувся він до дантиста. — Ми вже знаємо все. Цей Янек, якого ти так покриваєш, виказав тебе. Не віриш? Показати тобі Янека? Але тоді буде запізно, втратиш останню надію на порятунок. Хочеш, щоб я його привів?

Украй змучений чоловік почав якось дивно тремтіти. Незабаром Клосс збагнув, що Філій сміється.

— Приведи його, приведи, — пробелькотів він. Вони, напевно, повибивали йому зуби.

Цей несподіваний приступ сміху подіяв так, що Гайбель став як укопаний посеред кабінету, не знаючи, що робити. Виручив Бруннер. Він широко розчинив двері й виштовхнув Філіпа.

— Відведіть його! — гаркнув він.

12

Все це сталося так несподівано, що Клосс занепокоївся, чи встигне він на умовлену зустріч, яку Бруннер призначив йому в пані Ірміни Кобас. Цього разу пиятика мала відбутись у вузькому колі — лише їх двоє та господиня. Бруннер сказав, що вони випиватимуть аж до п’ятої, бо лише тоді, як почне світати, він зможе вирушити до Варшави. У такий спосіб Клосс довідався, що остання нагода звільнити Філіпа може бути використана завтра на світанку. Він майже вибіг з будинку гестапо, впіймав якогось рикшу й наказав везти себе в той бік, де жила пані Кобас. Трохи почекав, поки рикша від’їхав, поминув дім, у якому містилась квартира пані Кобас, і зайшов до крамниці з написом “Качалки”. На щастя, Бартек вже був на місці. Виявилося, він привів з собою чотирьох хлопців, які надійдуть сюди о другій годині.

План, який Клосс запропонував Бартекові, по-дитячому простий. Він спробує якнайдужче споїти Бруннера, відправить його додому, а там хлопці хай чекають на нього, — найліпше в німецьких мундирах. Треба відібрати в Бруннера течку, з якою він не розлучається, — ясна річ, із золотою монограмою. У ній Бруннер зберігає всі документи, у ній, напевно, буде й наказ про виїзд, а також лист до начальника в’язниці з розпорядженням видати Філіпа. Потім зв’язати Бруннера й чекати водія, що, як правило, заходить до кімнати. Водія теж добре скрутити й спробувати щастя визволити Філіпа з в’язниці.

Отже, план простий, але тільки на перший погляд, бо чигає небезпека: в тюремній сторожці може чергувати хтось із тих, що особисто знає Бруннера. Це по-перше. По-друге, ще серйозніше, стосується конвою. Заарештованих возять легковим автомобілем на задньому сидінні, між двома гестапівцями. Але вслід за легковим автомобілем іде напіввантажний “оппель” з шістнадцятьма есесівцями. Отже, треба, крім групи, що визволятиме Філіпа, створити ще й другу, яка нападе на охорону й дасть можливість легковому автомобілеві втекти. Про дрібні небезпеки, наприклад, таку, що Бруннер мешкає в будинку, де живуть лише німці, і досить одного його знака чи крику водія, щоб зіпсувати всю справу, Клосс навіть не згадав. Бартек у цьому не новачок і знає, на що йде. Вони обидва розуміли, що такої нагоди їм не можна втратити. Наостанок вони домовилися, що чекатимуть саме тут, у цій крамничці, що міститься на півшляху між будинками пані Кобас і Бруннера. Коли трапляться якісь непередбачені ускладнення, Клосс їх повідомить.

Він лишив Бартека, який мав протягом кількох годин організувати дві незалежні операції, і чорним ходом вийшов з крамниці. Був певний, що Бруннер уже сидить у пані Кобас, а тим часом сам прийшов перший. Вона не приховувала радості, побачивши його. Посадила в найм’якіше крісло, принесла каву й коньяк. Протягом п’ятнадцяти хвилин не переставала щебетати.

— Це добре, що ви прийшли раніше, — відчув він нову нотку в її голосі. — У мене до вас справа, яку хочеться владнати з вами наодинці.

— Якщо зможу.

— Я знала, що ви, пане обер-лейтенант, мені не відмовите. Хочу оросити вас допомогти мені. Справа, ясна річ, делікатна, запевняю вас, що все залишиться між нами. Ви чули, — зона нахилилася до нього, — про арешт дантиста Сокольницького?

“Провокація? — враз майнула думка. — Страшенно груба. Чому саме йому вона ставить це запитання? Невже вона — отой Гайбелів Вольф? Мабуть-таки, ні. Надто вже демонстративна в них приязність. То ж чого вона хоче від нього, на що заміряється пані Кобас?”

— Чув, — відповів Клосс. — Ну й що з того?

— В чекальні дантиста заарештовано мого родича, далекого родича, чоловіка моєї двоюрідної сестри. Його звати Ян Борецький. Це скромна, безневинна людина, що не встряє ні в яку