Леонід Михайлович Тендюк - Альбатрос — блукач морів

15 грудня. Будівництво човна закінчено. Довжина його — шістнадцять футів, ширипа — шість; палубу щільно встелили шкурами морських слонів, поставили щоглу з вітрилом. Парус ми теж зробили з шкур молодих морських слонів, він досить гнучкий. Водночас закінчуємо готувати їстівні припаси для нашого плавання.

21 грудня. Фотерінгам вийшов з халупи і за кілька хвилин повернувся, несамовито викрикуючи щось незрозуміле. На мої запитання він не відповідав, тільки розмахував руками і продовжував щось вигукувати. Я подумав, що він збожеволів. Жестами він дав зрозуміти, щоб я вийшов з хатини. Я побіг слідом за ним і побачив корабель, що наближався до острова. Господи, він був не далі як за три милі!..»

Цей корабель, що випадково зайшов на архіпелаг Крозе, і врятував Роскова та його побратимів. Після п’ятнадцятимісячного перебування на безлюдному острові вони знову повернулися на Маврікій, у Порт-Луї.

Скупі рядки чудом врятованого записника нічого не розповідають про життя цього загадкового морського російського мисливця. Хто він, цей блукач, як попав на чужину, на жаль, поки що на це не можна відповісти.

Після невдалих спроб пробитися на південь «Витязь» повернув на схід.

Сувора біла земля — Антарктида владарювала над тутешніми водами. Вона дихала холодом, насилала шторми, від яких не було порятунку. З темряви й туману, мов рештки затонулих архіпелагів, здіймалися примарні айсберги; Щось згубне й оманливе таїли вони, ніби нашіптуючи: «Зійди, мореплавцю, на цей жаданий берег!» Але то була ілюзія. І хоч би як сумувала душа за берегом, моряк не піддасться оманливій звабі.

Довкола «Витязя» залягли глибокі вирви-хвилі, що раз у раз оберталися на високі пагорби і заступали виднокіл. Вода, небо і знову вода. Та ще вгорі блискавками шугають альбатроси, морські блукачі, незалежні і горді птахи, що воєдино злилися з цією розбурханою стихією. Вважають, альбатроси — неприкаяні безбатченки, без власного гнізда і рідного берега. Хоч вони й справді морські блукачі і більшу частину життя перебувають у відкритому морі, проте завжди повертаються до єдиного, свого берега. За твердженням орнітологів, альбатроси на рідкість прив’язані до насиджених місць, вигнати їх звідти майже неможливо. Недавно американці спробували очистити авіабазу, розташовану на острові Мідуей, від альбатросів, що заважали підійматися й сідати літакам. Птахів вивозили на суднах далеко в океан, та вони все одно поверталися назад, хоч, як повідомляли газети, й гинули тисячами.

Спустившись у каюту, я вперше за всю плавбу взяв зошит, заходився віршувати. Здавалось, оця стихія пробудила в мені потаємне. Та ні, видно, інші джерела загомоніли і мені так владно наказали: «Ти — син степів і там твої дороги!»

Як лід вітрами гнеться очерет, Здається: сурмачі сурмлять тривогу. І ти, Земля-планета всіх планет — Благословляєш знов мене в дорогу. Засмучена виходиш на поріг — Чимало не вернулося додому! Степів мовчання. Курява доріг. Над вибалками перші вдари грому Звучить в мені той поклик — не стиха, П’янить мене досвітній трунок м’яти. І навіть сонях змовницьки маха, Щоб і його я не забув узяти. О, на який ступить меридіан, Коли меридіан — за даллю кожний! Там вічний бій, тайфуни, ураган, І я стою збентежено-тривожний. Не позичати сил, не позичать! Весніє серце, сповнене блакиті, І в заозер’ї лебеді ячать, І волошкові очі квітнуть в житі. Виблискує мостів срібляста нить, Що їх веселки в небі проложили; Гаї шумлять… Джерельце цибенить, І кров степів бентежжям повнить жили. Ти все мені: дорога, пісня, хліб, Снага, якою мати напувала. Зачах би я знедолений, коли б Мені ти щастя того не давала. Розбурханою повінню ланів Востаннє, може, так захлюпотіло, І дикий мак у житі пломенів, Цілуючи землі гріховне тіло. … Десь там, куди й за роки не дійти, Студені води, шаленіють бурі. На всі чотири сторони — світи І океани піняться похмурі. Над щоглами, де плетиво вітрил, Крило чаїне замахнулось гостро. І хлопці — ніби висічені з брил, Нескорені, овіяні норд-остом.
ДОРОГОЮ ФРЕГАТІВ

Індійський океан. Січень. Сто сімдесятий день нашого плавання. Прямуємо, здається, в напрямі Австралії. Знову шукаємо якусь дивовижну морську улоговину. Пошуки — наше постійне заняття. Не улоговини, то підводні морські хребти, а все одно шукаємо, шукаємо. Вчора ехолот засік височезну підводну гору: на чотирикілометровій глибині вона, як шпичак, стирчить серед океану. Такі підвищення тут рідкість.

… І день, і ніч, і знову день — і так без кінця. І немає їм впину, цим дням, цим хвилям, цій воді. Часом здається, взагалі немає землі, є тільки океан.

Погода балувала нас: ласкаве сонце, лагідний шепіт мусонних вітрів, неозора блакить… Ми раділи — таке блаженство, сущий рай! І раптом рай перетворився на пекло. Шторм, шторм, шторм! Ця хмарна облога, це сіре, холодне небо, це набридливе завивання можуть будь-кого обернути на безнадійного скептика. Ми втратили лік дням, забули, що таке спокійний сон і взагалі, що таке спокій. Але я знаю, у моряків є правило: не думати про свої болячки. А коли вже стає нестерпно — завантажувати