Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

готувались зустріти його наші люди. Ти надто, пізно заговорив зі мною, а то б узнав ще багато дечого.

— Ох, мені аж дух забило… Такого зухвальства я ще ніколи не зустрічав. Ти наче нічого не боїшся. Що ти собі, власне, дозволяєш? Та я піділлю отрути до твоєї втіхи. — ? Поки що на добраніч, і приготуйся до завтрашнього дня.

Вайлуватий виліз. Токай-іхто полегшено зітхнув. Воєнні плани дакотів над усяке сподівання мали успіх. Він не страшився погроз цієї людини, і її лють лише тішила його, бо доводила, що дакоти були супротивниками, яких ще боялись і тому ненавиділи.

Настала ніч, і індієць вперше розпочав боротьбу з своїми кайданами. Він спробував зняти ланцюг через стегна або стягти його вверх по грудях. Щосили рвав він ланцюг наболілими скутими руками, незважаючи на те, що разом з одягом здирав і шкіру.

Тільки б звільнитись!

Індієць повторював цю спробу три ночі поспіль.

Коли минули ці три ночі, в рисах його обличчя сталась якась зміна. Тепер він переконався, що самотужки йому не звільнитись.

На обличчі його застиг вираз запеклого озлоблення, а навколо очей лягли глибокі тіні.

Літо було в розпалі. Трава в прерії вигоріла, річки висохли, дерев'яні будинки розпікались на сонці. Буря проносила над блокгаузами хмари піску. Більше не чути було щебетання птахів та іржання коней. Все дужче тхнуло від солонини, яка викликала у в'язня непереборну огиду. Більша частина гарнізону кудись виступила. Невже забув Бобер про свого вождя? Нагода для визволення тепер; була сприятливішою.

Знову настав задушливий день, та сама палюча спека, що сушила нещадно безлісий край аж до кінця літа. Дув гарячий вітер; повітря в льоху було затхле й важке і тягарем лягало на груди. Пахло горілим. Певно, десь у сухому степу бушував вогонь, і вітер приносив цей запах. Токай-іхто ще з дитинства знав пожежі в преріях. Йому був знайомий гарячий вихор, розбурхане полум'я, густий дим, сморід від горілого, що розносився на багато миль; він бачив, як тікали перелякані мустанги, неслися галопом охоплені жахом бізони, високо збиваючи копитами куряву; летіли птахи і врешті, знесилені, падали на землю. Він знав спокій червоношкірих людей, що звичайно запалювали зустрічний вогонь. Люди могли тоді перечекати на спалених луках, поки вгамується несамовита вогненна стихія на обвугленій поверхні.

Долівка льоху була вкрита шаром сухого пороху, що під кожного руху здіймався високо вгору, а потім, кружляючи й танцюючи, поволі осідав на стіни, на в'язня і на землю. Ось на подвір'ї, опираючись і не бажаючи коритись чужому вершникові, протупотів буланий мустанг. По тілу коня несамовито захльостав шкіряний гарапник. Дакота здригнувся і вп'явся руками у ланцюг. З прокльонами вершник звалився на землю, і його віднесли геть. Чоловік у м'яких мокасинах насилу відвів збудженого мустанга.

Вождь з розплющеними очима марив про вітер безмежної прерії, що хвилями гойдав траву, про полювання, на якому він зловив буланого мустанга. І червоношкірі люди мали шкіряні батоги. І вони бували жорстокими до своїх тварин, але не жорстокішими, ніж до самих себе за суворих умов життя в преріях. Червоношкірі знали душу тварини і розуміли її мову… Це було важке і незабутнє полювання, коли два літа тому Ведмеже братство переслідувало табун диких коней, яких вів вожак — буланий жеребець. Вожака не можна було зловити ласо, бо жоден кінь з вершником не міг угнатися за ним. Край лісу, біля підніжжя Скелястих гір, Токай-іхто з своїми людьми збудував загороду в кілька метрів заввишки. Хитрощами Ведмеже братство спрямувало дикий табун до лісу, аж поки одного дня з раптовим криком не оточило його і не загнало в загороду. Там тварин поодинці переловили ласо.

Молодих диких коней, що були їм не потрібні, Ведмеже братство випустило знову на волю. Токай-іхто вибрав собі ножака, хоча його воїни сумнівалися, чи вдасться вождеві коли-небудь приборкати цього жеребця з кремезним тулубом і мастю дикого коня. Але вигин шиї і форма його голови нагадували арабського скакуна, яких іспанці колись навезли до Америки. Токай-іхто сам спутав чудового жеребця. І вдень і вночі він гладив його, наспівуючи чарівних пісень, зрозумілих кінській душі. Тварина підкорилась дакоті, і він любив її, як друга.

Тепер кінь, як і його господар, був в'язнем, і його бив батіг білих людей, що й на коня дивились, як на свого раба.

Надвечір несподівано зірвалась буря. Вона хитала частокіл і блокгауз. Зненацька з оглушливим гуркотом на подвір'я звалився дощатий дах вишки. Почулися голоси, напіаприглушені ревом і свистом прерії. Ось уже залопотіли перші краплини дощу, а потім відразу, ніби розірвалися хмари, з неба ринули нестримні потоки води. Вмить усе подвір'я затопило водою. Крізь душник у льох прорвався струмінь води і змішався з курною землею, що не могла його ввібрати. Злива з ляском періщила по дахах і стінах наметів.

Як несподівано негода налетіла, так швидко і минула. Дощ ішов дві хвилини, а потім почав стихати і зовсім перестав; вітер ущух. З дахів у калюжі залитого подвір'я з мирним плюскотом закапотіла вода. Люди вийшли на свіже повітря, хлюпаючи чобітьми по воді, розбризкуючи її на всі боки. Вони голосно перемовлялись між собою про зірваний дах. Потім почали зносити докупи дошки; Токай-іхто зрозумів, що зараз же візьмуться лагодити дах.

Вода, здається, почала стікати з двору; струмінь, що лився в льох, потоншав, потім вода закрапала і нарешті зовсім зникла. Токай-іхто жадібно вдихав пахуче повітря, що живлючою прохолодою повіяло й сюди, вниз до нього, і відсвіжило його змучене кайданами тіло.

Перед смерком ляда льоху відчинилась. Хтось спустив березову драбину, і на щаблях показались ботфорти. Токай-іхто відразу постеріг, що це чоботи не вайлуватого незграби. В ньому несподівано спалахнула невиразна надія. Він не відводив погляду від чоловіка, що спускався вниз, поки не з'явилась голова з білим чубом. Дакота знав цього раурайтера, це був Адамс.

Юнак приніс воду і солонину.

— Нарешті мені таки пощастило, — сказав він. — Ми з Бобром уже про все домовились. Ось, — він витягнув з кишені якийсь інструмент, — ось